Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

дихаючи, — залиште мене тут, дайте харчі, п'ять франків на день, і я полагоджу вам навіть холодильник.

5

У ранковій сутіні Ота знову стежив за шафою, схожою на скаліченого птаха, який не може згорнути одне крило. Вставши з ліжка, він підняв з підлоги папір, у якому Віветта принесла шинку, згорнув його й засунув під дверці шафи. Дверці не відчинилися. Він полегшено зітхнув, наче здобув хтозна-яку перемогу.

І справді, вся кімната раптом змінилася, побільшала. Оті здалося, що тепер змінилося геть усе. І до певної міри це була правда. Він виспався на тій самій постелі, що й учора, але платив за це вже працею своїх рук. Не тим, що витиснув на пароплаві з Монді Перрейри, а тим, що заробив тут, у Марокко. Власне, тим, що ще заробить, бо від сьогодні тільки почне працювати. Одержить харчі, житло і п'ять франків на день. Це мало, але це тільки початок. Харчі, житло і п'ять франків на день; правда, їх він одержить аж тоді, як упорається з роботою. Та коли це буде? Він пообіцяв хазяїнові, що найпізніше через п'ять днів, проте хтозна. Можливо, це затягнеться, з'явиться щось нове..: Хазяйка може ще бозна-що придумати, коли побачить, який чехословак майстер. Все зрештою залежить від неї, хоча хазяїн і стріляє в неї очима і гримає: «Цить!» Останнє слово завжди за нею. «Без неї і її останнього слова мене патрон, мабуть, не взяв би, хоч видно було, що холодильник для нього означає більше, ніж щось інше… Так, усе залежатиме від того, чи вдасться мені полагодити холодильник. Отож треба починати з холодильника, нічого не вдієш. Але як мені його все-таки полагодити? Я ж у цьому нічогісінько не тямлю!»

Ота перевернувся в ліжку, подивився у вікно, на зелене, як горошок, небо і почав пригадувати все, що знає про холодильники. «По-перше, це електромотор і компресор, який надає руху цій штуковині; якби причина була в моторі, то це не така вже й велика проблема, хіба що згоріла б обмотка. Але це навряд, бо тоді не впорався б і сам господь бог, довелося б перемотати обмотку… Крім того, там є холодильний агрегат з якимись хімікаліями, і це для мене заковика, тут я нізащо не дам собі ради… І нарешті — пристрій, що вмикає мотор, коли температура в холодильнику підвищується, і знову вимикає його, коли вона достатньо знизиться. Звичайний вимикач, керований термостатом. Тільки на термостатах я теж не дуже розуміюся, це досить делікатна річ, звичайно, з двох металів; один метал, нагріваючись, прогинається чи розтягується більше, другий менше, вмикається контакт, і мотор починає працювати…

Чорт, виходить, я знаю про це таки немало! І коли виявиться, що діло не в холодильнім агрегаті, можна ризикнути! Господи боже, зроби, щоб холодильний агрегат не був зіпсований!»

Ота підхопився. Було ще рано, але більше він не міг чекати. Мав дізнатись, у чому заковика — в моторі, в термостаті чи, крий боже, в холодильному агрегаті. У нього було таке враження, що від цього залежить усе його життя, його майбутнє і взагалі все. Від такої кумедної, дрібнички! Відчиняючи двері, він пообіцяв собі не показувати, коли не зможе полагодити. Треба поколупатися. Спробувати витиснути з хазяїна все, що вдасться — якнайбільше харчів, нічліг на якнайдовший час, — а тоді накивати п'ятами. Можливо, навіть без грошей.

У кінці коридора Ота загледів Віветту, яка саме вийшла з дверей, заспана й боса.

— Доброго ранку, — всміхнувся він. — Хто тут спить?

— Я, — відповіла вона. — Хто ж іще.

— Можна подивитись?

— Можна.

Але він не пішов туди. Мабуть, це й справді була її кімната. Зрештою, йому до цього байдуже. Він думав уже про інструмент, який учора хазяїн назбирав по всіх кутках. Цього було мало: кілька викруток, молоток, тупе зубило, французький ключ, трубні ключі, паяльник і шматок олова, яке лишилося тут іще від попереднього хазяїна.

На сніданок Ота одержав шматок хліба, масло й чай, швиденько все проковтнув і побіг до холодильника, який стояв у маленькій кімнаті, захаращеній усіляким мотлохом і літографіями Лурда. Приблизно за годину він уже знав, що справа не в моторі. Ліворуч за відчиненими дверима видніла хазяїнова спина. Згорблена над стойкою, вона нахилялася то сюди, то туди, й здавалось, це була спина пекельного священика, який править месу біля вівтаря, повного пляшок. У дверях сиділа хазяйка — руки складені на животі, на голові жовта мочалка, — й розказувала, що їй у цій країні ніщо не слугує — ні нирки, ні шлунок, ані… ані…

— Це, мабуть, через те, що ви мало рухаєтесь, мадам, — чемно зауважив Ота, пильно дивлячись у мотор, який, здавалося, був цілком справний.

— Скажіть, будь ласка, куди тут людина може піти!

— До міста, мадам, на прогулянку.

— І вештатися серед арабів? Дайте мені спокій. Не знаю чому, але я їх боюся.

— Ну, ну, — сказав Ота і подивився праворуч, на другі відчинені двері, за якими видно було двір. Туди він, мабуть, і гайне, коли остаточно впевниться, що заковика в охолодженні.

Витерши спітніле чоло, Ота поволі почав розбирати мотор. Просто так. Перед обідом знову його зібрав і ввімкнув без термостата в розетку. Мотор запрацював. Він таки був справний.

— Готово? — обернувся хазяїн.

— Де там! Які ви швидкі. Все таке занедбане, що просто страх. Я ввімкнув для того, щоб перевірити, чи він працює, а потім…

Він не знав, що робитиме далі. Усе залежало від того, чи холодильник холодитиме, коли мотор працює. Якщо холодитиме, значить, усе гаразд — холодильний агрегат у порядку. Якщо ні, Ота загрузне в цьому по вуха.

— Не думайте, що я дозволю вам длубатися цілих два дні! — сказав хазяїн. — Це Ляфорж…

— Ляфорж — не Ляфорж. Завтра вранці ваш холодильник працюватиме, і я візьмусь до водогону.

— Гм, — буркнув хазяїн. — Це ми ще побачимо.

— Звичайно, побачите!

Ота сів на підлозі й прислухався, як пряде мотор. Це було майже смішно. Наче в казці, коли приходить богиня долі й пряде над немовлям нитку життя. Тут цим немовлям був він, богинею долі — мотор, а холодильник — таємницею. Ота не міг уже далі витримувати цієї непевності й, відчинивши білі дверці, нахилив до них обличчя.

Зсередини війнуло холодом. Отже, агрегат холодив, і причина була в термостаті, у вмиканні. Тепер він уже був певен.

Ота причинив дверці й підвівся. Його залила хвиля радості, хоч він і розумів, що радіє передчасно, бо ще нічого не виграв. Навіть більше — знову трохи не попав у