Юліан Семенов - Експансія-I

— «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

— Німцям.

Кемп підвівся, походив по холу, відтак зупинився біля вікна, припав лобом до скла й неголосно мовив:

— Щоб відповісти на це запитання, докторе, я повинен дістати від вас вичерпні дані про те, як ви сюди потрапили, з ким підтримуєте контакт і чому опинилися на тій дорозі, де автобуси ходять лише двічі на день… А втім, якщо ви відмовитесь відповісти, на роботу я вас так чи інакше влаштую. Як кожен німець, я сентиментальний, нічого не вдієш.

… Розсталися о третій ранку; Кемп викликав таксі, спустився на вулицю, заплатив шоферові гроші, повторив, що чекає Штірліца завтра о дванадцятій, у своєму кабінеті на Аточе, повернувся в квартиру, вимкнув апаратуру звукозапису, витяг із захованої в стіні фотокамери касету, старанно загорнув її в світлонепроникний папір, потім зняв відбитки пальців Штірліца на склянці та з паперової скатерті, обробленої спеціальною речовиною, все це сховав у сейф. Завтра матеріали буде відіслано до Мюнхена, в «організацію» генерала Гелена.

(Про те, що «доктор Брунн» йтиме дорогою на Сієрру з дванадцятої до дванадцятої двадцять і що саме тоді треба його посадити в машину, йому, підполковникові абверу Ріхарду Віккерсу, котрий проживає в Іспанії по паспорту інженера Кемпа, прийшла вказівка з «організації», причому його попередили: «об'єкт» може становити серйозний інтерес у майбутньому, якщо тільки підтвердиться, що це саме та людина, якою зацікавився генерал Гелен.)

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ

(брати Даллеси, осінь сорок п'ятого)

1

Вони зустрілися в клубі на ленчі; обідали, як завжди, за столиком біля вікна — там було їхнє постійне місце; коли офіціант почав готувати стіл для десерту, Аллен зітхнув:

— Потяг до парадоксів — перший симптом старіння.

— Он як?

— Напевно, так; ми тікаємо від головного питання: скільки ще лишилося? Відточуємо мозок міркуваннями про те, як би неможливе зробити можливим…

— Такий парадокс мене цікавить значно більше, ніж тебе, бо я набагато старший.

— Але він, як завжди, опосередкований. — Аллен пихнув своєю прямою англійською люлькою. — Чим кращий у тебе настрій, тим більше шансів на довголіття, а чим довше ти живеш, тим реальніший винахід еліксиру вічності.

— Але це аксіома, а не парадокс.

— Правильно, я ще тільки підкрадаюсь до парадокса… Скажи мені, які етапи російської історії ти можеш назвати піковими, найвизначнішими?

— Хм… Мабуть, хрещення, потім перемога над татаро-монголами, затим розгром Наполеона, а тоді — нинішня перемога над Гітлером.

Аллен похитав головою:

— Не зовсім так, хоч перші дві позиції я приймаю. Двома велетами, що визначили гігантські стрибки Росії, були Петро Великий і Ленін. Перший зробив Росію європейською державою, великою європейською державою, уточнив би я, а другий перетворив її у світову державу: якщо до сімнадцятого року в Мехіко, Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айресі не дуже й знали про Росію, то після перемоги революції Леніна сама ідея її державності стала фактом присутності на півдні нашого континенту, в Африці, Індії і Австралії. Згоден?

— На жаль, ти змушуєш мене погодитися з цим.

— Я? — посміхнувся Даллес. — Чи Ленін?

— Знову ж таки, на жаль, не ти, — в тон йому відповів Джон Фостер. — З тобою я домовився б якось.

— Тепер дай мені відповідь на таке запитання: хто з російських лідерів прожив на Заході стільки, скільки Петро та Ленін? Відповідаю: ніхто. Отже, причетність бунтівної російської думки до європейського технічного й культурного прогресу двічі була для Заходу чреватою появою нової якості державної сили. А коли Росія опипилася на задвірках Європи? Коли вона зазнавала принизливих поразок? У той момент, коли російський двір стояв на позиціях ізоляціонізму, коли всі контакти із Заходом було припинено, коли вони варились у власному котлі; вперше це проявилося під час Кримської війни, коли десант англо-французів розгромив армію Миколи Першого. На жаль, так, так, саме так, на жаль, незабаром після цієї поразки в Росії звільнили селян. Потім почав налагоджуватися контакт із Заходом, що — коли б він і далі тривав — могло ввести Росію в число п'яти провідних промислових держав Європи. На щастя, після воцаріння Олександра Третього те вікно, яке прорубав Петро, знову зачинилося — древні традиціоналісти, що стояли в опозиції до новацій Петра Великого, живучі при дворі імператорів — усі контакти припинились, і було вироблено стратегію на перетворення імперії в євроазіатську державу. Але розгром Миколи Другого маленькою Японією знову викликав у країні зливу обурення, а обурюватися там було кому, як-не-як Толстой, Чайковський, Достоєвський і Менделєєв за національністю росіяни і аж ніяк не англійці, нація мислителів, як не крути! І після всіх пертурбацій прийшов Ленін, який сформувався як політичний і державний діяч Росії на трьох китах: німецькій філософії, Французькій революції і англійській політекономії. І Росія, ставши Республікою Рад, переступила кордони Європи, Азії та Америки, озброєна не експансією, а привабливістю своєї доктрини. Не сперечайся, Джон, це мені неприємно, як і тобі, але не можна повставати проти фактів. Що ж відбувається тепер? Нашу сьогоднішню політику можна назвати найбезглуздішою з усіх, які ми проводили останнім часом. Ми насильно тягнемо Росію за стіл переговорів, ми нав'язуємо їй рецепти європейського парламентаризму, ми охаємо й ахаємо з приводу того, що вони не розуміють нас. Та й слава богу, коли не розуміють, Джон! Завдання Заходу в тому й полягає, щоб, заштовхнувши джина в пляшку, відтіснити до його кордонів, нехай вони пріють у своєму соку! Цей обмін їм потрібен, Джон! Він нам не потрібен! Ми повинні зробити все, аби там знову перемогла ідеологія традиціоналістів, ми зобов'язані сприяти розриву всіх тих контактів, які встановилися під час війни! Тільки це дасть нам свободу маневру в Європі, Джон, тільки це гарантує нашу спокійну роботу на півдні Америки, що, зрештою, головне для нашого покоління. Схід Європи — больова точка Кремля, для нас це — тактика ближнього бою, тоді як захист Західної півкулі — стратегія, спланована на багато десятиліть уперед.

Джон Фостер хрустко відкусив яблуко, похитав головою й спитав:

— Загадати загадку?

— Звичайно.

(Це в них було змалку: вони розмовляли особливою мовою, незрозумілою для дорослих; батько посміхався: «Нехай, це потяг до автономії, незалежність людини народжується саме в дитинстві, навчаться стояти за себе, без цього зімнуть».)

— Тоді скажи: кому вигідний розпуск ВСС? Кому буде на руку, якщо твоя організація перестане існувати? Тільки відповідай парадоксально, інакше ти не збудиш в мені інтересу, — всміхнувся Джон Фостер Даллес.

— Не знаю, — відповів Аллен. — Гублюся в здогадках.

… Коли Трумен повернувся з Потсдама, про розпуск ВСС піхто ще й