Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Кілька хвилин вона лежала, зібгана в грудочку, вдивляючись у кольорові плями, що пливли перед очима; по тому тіло в неї раптом зробилося весняною землею, по якій пливе, розливається тепла річка.

Лихоманка минулася. Річка заливала охололі береги, й вони розслаблено ніжилися, підставляючи себе сонячному промінню. Все Ілазине тіло стало теплим, слабким і легким, ніби підігріте вино. Вона перевернулася на спину, ще й досі не розплющуючи очей, дозволяючи собі на хвилину забути про страшне, про далеке, про неминуче…

Нескінченні метелики перед очима. Божевільний танок метеликів. Легковажний п’яний сміх, у якому нема нічого ганебного. Як добре…

Вона заснула й не бачила уві сні ані сірого павутиння, ані скривавленого Ігара, ані вепрів, які конають.

Розділ п’ятий

* * *

Із першим снігом рівний плин життя перервався заради великого, всіма улюбленого свята — Заячого Весілля.

Полювання на зайця того дня вважали поганою прикметою; особливим обрядом пропонувалося виліпити з першого снігу довговуху фігурку. Від розмірів цієї заячої статуї залежало дуже багато — що більшим виходив сніговик, то спокійнішою передбачалася зима, від неї можна було сподіватися удачі.

Верещали від щастя діти, рожевощокі підлітки, незвично добрі дорослі однією великою артіллю згрібали сніг. Безжально здирали його із землі, насипали в кошики, тягли туди, де під керівництвом тієї ж таки Великої Фа працювали батько Карі та старший брат Вікі — сніговий заєць під їхніми руками виріс вище за людський зріст, а його кругле озаддя і взагалі виявилося величезним, ніби грубка, тож гарненька служниця, колупаючи мізинцем у носі, повідомила подругам, що це, швидше за все, зайчиха, й ті пирснули у відповідь…

Дівчинка дивилась, як падає сніг. Колись їй не доводилося отак стояти під сніговим небом; у неї ж не було ні цієї теплої, на її зріст, шуби, ні легенької пухнастої хустки, ані міцних чобіт. Зиму вона проводила, дихаючи на замерзле віконце та вибігаючи надвір лише по нужді — босоніж, тремтячи та щулячись. Тепер вона стояла під снігом і дивувалася.

Сніговому зайцеві вже припасовували очі-картоплини й ніс-вуглинку; дівчинка раптом зрозуміла, що вперше з того самого далекого дня, коли вона стояла на вершечку пагорба та дивилася на готове до бою військо — уперше з того дня вона відчуває в грудях тепле, спокійне щастя. Радість, про яку вона думала, що та не повернеться вже ніколи…

Вона засміялася, дивлячись, як Велика Фа прикладає до власної голови віник, пояснюючи скульпторам, як саме слід розташувати праве заяче вухо…

Увечері з’явилися гості.

Діти пірнали під столи, й дівчинка в найнесподіваніших місцях помічала то злодійкувату пичку Вікі, то розсміяного Яра, то вже скривджену кимсь Ліль; саму її визнали гідною честі сидіти за столом із дорослими родичами, причому на почесному місці — поряд із Великою Фа, навпроти старшого гостя — веселого старого на ймення Гуун.

Вона їла багато і з задоволенням; Велика Фа лише зрідка виправляла її, показуючи, як слід братися за ножа. Гуун торочив про безліч нікчемних дрібниць, упіввуха прислухаючись до його балаканини, дівчинка відчувала, як у неї важчає голова, як зливаються в один гул віддалені голоси гостей: уо-уо-уо… Вона щасливо, сонно, безглуздо посміхнулася.

Гуун раптом заговорив тихіше; голос у нього зробився серйозним, і йому якось відразу перестало пасувати слово «балаканина».

— …Тепер мало хто… Тепер звичаїв не пам’ятають, Фа. Квапляться… Коли мій батько вперше побачив мою матір, їй було сім років. Коли доля вказала мені на Бронку, дружину мою, їй було, як нашій малій, десять… І в нас семеро дітей, Фа. Мій батько вмер, коли йому було дев’яносто — з коня впав… У роду Аальмара чоловіки живуть і до ста. Аальмар… бережи його, небо. Аальмар шанує звичаї, Аальмар розуміє, що таке наречена й що таке доля. Аальмар не став би женитися на вже дорослій, незнайомій, аби тільки дітей родила… Аальмар…

— Аальмар, — прошепотіла дівчинка, засинаючи.

…Опівночі пішли проводжати.

Її несли на руках; зрідка розліплюючи повіки, вона бачила білий сніг під чорним небом, срібний слід полозів і смолоскипи, смолоскипи, вогні, світло, але не як удень, а по-особливому, вогненно, святково, і на кожному подвір’ї стояв сніговий заєць, великий чи маленький, худий чи гладкий, а в одного була піднята лапа, і в ній затиснута ялинова гілка…

Вона вдихала морозяне повітря, і, вилітаючи назад із її ніздрів, воно ділилося на два білі, рівні потоки, й вони клубочилися…

І єдиний жаль: шкода, що немає поряд Аальмара…

* * *

Школяр довго й зосереджено морщив носа; нарешті Ігар додав йому ще дві монети:

— Ті-ар… Коли повернешся з уловом — ось… — він витрусив на долоню решту грошей, засліпив школяра золотим блиском. — Де живе, якого стану… Але якщо скажеш, негіднику, хто тебе послав, — уб’ю!

Він хотів показати для певності й ножа — та передумав. Гидко.

Школяр кліпнув; це був, поза сумнівом, дуже хоробрий і дуже жадібний підліток. Дев’ять із десяти його однолітків ні за які гроші не подалися б до управи з настільки непростим дорученням; щоправда, Ігар не виключав, що школяр ще й хитрий. Він уже отримав достатньо, щоб спокійнісінько піти й не повернутися або, скажімо, навести варту на дивного шарпака, який сипле золотом… Втім, це Ігар уже забріхується. Обличчя худорлявого школяра — втілене підступництво! Так незабаром доведеться сахатися від ліхтарних стовпів і бездомних собак…

Школяр пішов. Ігар обіцяв чекати на нього в шинку, але натомість влаштувався на траві за курними кущами, звідки чудово було видно й вивіску, і поріг, і двері. Якщо школяр повернеться не сам — що ж, він матиме час, аби перестрибнути паркан і втекти…

Він ліг, поклав голову на лікоть. Очікування мучило, як зубний біль; очікування здолало навіть нудоту, яка накочувалася щоразу, коли перед очима з’являлося замурзане кров’ю обличчя торговця. Трикляті гроші… Прокляті…

А потім, у півсні, він прийняв легке й веселе рішення: звільнити Ілазу й накласти на себе руки. Разом скинути цей тягар, убити спогади, покарати себе за злочини — минулі й майбутні… Тому що в майбутньому їх більше. Тому що найстрашніший його злочин іще попереду — він повинен… привести Тіар, віддати незнайому жінку на страшну смерть…

Він провалився в сон без сновидінь — і прокинувся тому, що по обличчі в нього повзла зелена блощиця-черепашка. Тінь від кущів подовшала; при вході до шинку ліниво обмінювалися лайкою двоє підмайстрів, у одному з яких Ігар із подивом упізнав Величка. Всюдисущий, гад…

Сон нагнав на Ігара якусь особливу безнадійну тугу — адже