Марина та Сергій Дяченко - Скрут

ліхтаря, розгортає… На аркушику — обведений чорнилом контур руки, а на долоні намальований великий усміхнений рот… Ілаза…

Він проминув здивовану служницю, яка несла його пиво, й вибрався в задушливу беззоряну ніч.

* * *

Павутиння обліпило щоки, лізучи у вічі, забиваючись до рота. Густі тенета здавлювали груди, заважали дихати.

— За що?! Зірка ж іще високо! Зірка ж…

Вона вже звикла до видимості волі, до незв’язаних рук і ніг. Вона вже звикла спати в листі й умиватися в цьому триклятому струмку; принизлива неволя в липкому павутинні здавалася тепер ще боліснішою, ще страшнішою. Це розплата за спробу втечі?

— За що? Я не втечу. Я не втечу… Я хочу води. Мені зле. Звільніть мене… Я не можу більше, ні…

У відповідь — незмінний гомін струмка. Вона погойдувалася в павутинні величезною мухою, скімлила від безпорадності.

— Я хочу води… — повторила вона жалібно. — Я жінка… Я князівна… І я вже достатньо покарана. Звільніть…

Сторонній звук змусив її сіпнутись і вивернути шию так, що ледь не лопнули зв’язки, а сіра тканина павутиння боляче врізалася в тіло. Звук повторився; або вона вже схибилась, або хтось іде дном яруги. Ногами. По землі.

Вона завмерла, прислухаючись. Той, хто йшов, мабуть, і собі прислухався; Ілаза боляче закусила губу, запевняючи себе, що то не Ігар. Не Ігар, не Ігар; у таке не можна вірити, щоб не вмерти потім від розчарування. Це випадковий подорожній, і варто гукнути йому, щоб він побіг собі геть, рятуючись, поки не пізно…

Випадковий подорожній тим часом посміливішав і продовжив шлях; невдовзі Ілаза, скорчена, мов хробак на гачку, побачила його внизу, біля підніжжя великого дуба.

Випадковий подорожній був величезний. Він був чорний, укритий жорсткою щетинястою шерстю, з двома жовтими, загнутими догори іклами, довгим гофрованим писком і чотирма брудними ратицями. Маленькі блискучі очиці зупинилися на Ілазі, й у погляді вепра їй примарився подив.

Вона теж здивувалась. Дивна річ — раніше, бувало, навіть мертва, скривавлена вепряча голова, привезена з полювання, лякала її до тремтіння; тепер, дивлячись на живого й лютого красеня, котрий розглядав її з кількох кроків, вона відчула тільки мляву цікавість. Якщо вепр поставить собі за мету дотягтися до неї, то, звичайно, дотягнеться. Що з того?

Вепр низько, страшнувато рохнув. По тому ще раз; не зводячи з Ілази налитих кров’ю очиць, наблизився. І про щось же думає, міркувала Ілаза очужіло. Якісь думки ворушаться у цій величезній, доволі бридкій голові. Справді, кабан досі ніколи не бачив жінок, які висять на дереві, мов груші…

Вепр рикнув і легко, начебто його надуло повітрям, побіг до неї. Шелестіло торішнє листя під ратицями, які били в землю; праве вухо вепра виявилося ледь надірваним, а праве ікло стирчало трішки вище за ліве. Ілазі здавалося, що вона відчуває важкий дух брудної свині. Вепр наближався; Ілаза стежила за ним, як заворожена, однак їй так і не довелося дізнатись, що збирався робити кабан, який зіткнувся з невідомим.

Тенета впали безгучно й красиво, мов шовкова хустка до ніг кокетухи. Вепр видав зовсім уже якийсь черевний звук, рвонувся обурено — й відразу відірвався від землі, заборсався з вереском, вкриваючись сірим коконом, і спостерігаючи за ним, Ілаза нарешті зрозуміла, який вигляд усе це має збоку.

Тріщало гілля. Якоїсь миті Ілазі здалося, що дерево не витримає і сповитий кабан звалиться на землю, однак незчисленні нитки напружилися, розподіляючи вагу кабанячого тулуба по гілках і галуззі, підіймаючи бранця вище, стягуючи його дужче; кабан уже не ревів — верещав, як недорізане порося.

— Заспокойся, — сказала вона пошепки. — Побережи сили. Тут начхати всім на твої ікла… Умри гідно. Ти ж усе-таки вепр…

Кабан не слухав її. Він був молодий, дужий і лютий; він міг так борсатися довгі години. Дивитися на його боротьбу було страшно; павутиння, яке зв’язувало Ілазу, смикалося від вепрових потуг. Вона заплющила очі й знову відчула біль у грудях та палючу спрагу.

— За що? — запитала вона пошепки, жадібно злизуючи з щік сльозинки. Сльози не тамували спраги — вони були гіркі, ніби морська вода. Сліз пити не можна…

— …Ти чудово знаєш, тебе покарано. І знаєш, за що.

Вона напружилася. Сльози покотилися частіше:

— Я… більше не буду.

За спиною у неї рипнув смішок:

— Гаразд. П’ять хвилин повчального видовища — і я тебе відпускаю. Дивися.

Безформна тінь ковзнула від Ілази до вепра; той начебто зачув недобре, заборсався дужче. Знову затріщало галуззя.

Тінь виявилася між Ілазою і кабаном; звір верескнув так, що в неї заклало вуха, сіпнувся — і його метання змінилися раптом конвульсивним тремтінням, а крик — приглушеним хрипінням, яке вже захлиналося.

Ілаза не бажала дивитися. Чути хотіла ще менше; вепр кричав так само, як кричав тієї далекої ночі вовк, конаючи, а в Ілази не було вільних рук, щоб заткнути вуха. Тоді вона заволала сама — щоб заглушити його крик бодай у власних вухах.

Її кокон повторив конвульсії величезного важкого тіла. По тому стало тихо; вона розплющила очі — але робити цього в жодному разі не слід було, бо кабан іще жив, а безформна тінь зовсім поряд, припадала, впивалася…

Далі Ілаза відчула струмок, який лився в ніздрі.

Ранком у неї почалася гарячка.

Вона загорталась у подерту хустку, намагаючись зігрітися. Вона сиділа на сонці, але від цього зробилося тільки гірше. Вона розвела багаття, але сили не було, щоб ходити по хмиз, тому вогонь раз у раз гаснув. Далі прийшло марення, і в маренні вона бачила Ігара, який борсався в тенетах.

Увечері вона цілком упевнилася, що помре, й нітрохи не засмутилася. Лежала на боці, згорнута клубочком, намагаючись диханням зігріти коліна й ні про що не думаючи. І тільки відчуття чужої присутності змусило її здригнутися й сісти.

— Що? Я тебе надто замучив?

Вона зціпила зуби. Спробувати розтулити рота — значить відразу й прикусити язика. Лихоманка.

— Лягай. Заплющ очі. Тепер не бійся — я не хочу тебе лякати. Ну?

Вона скорилася. Вогка земля здавалася гарячою, мов піч.

— Розстібни сукню на спині. Я не хочу рвати… Не бійся.

Пальці не слухалися. Вона відігнула кілька гачків і заплакала.

— Тихше. Все. Заплющуй очі. Я тебе вколю зараз, майже не боляче. Тобі стане ліпше, й ти заснеш.

Вона відчула дотик до свого плеча — і ледь не закричала. Та й закричала б, якби могла.

Потім у спину начебто вжалив ґедзь. Вона здригнулася, з шипінням втягуючи повітря.

— Так, болячіше, ніж я хотів… Але буде набагато краще, ніж