Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Отче…

— Який я вам «отець»? Я був і є західнобілоруський простий хлопець. Принаймні для вас, а не для костьольних преподобниць.

Коротко, не відкриваючи своєї мети, я сказав, що приїхав досліджувати замок, і показав документи.

— Гм. Добре, що хоч документи є, — на мій подив, він узяв їх і уважно переглянув. — А то останнім часом щось дуже багато хто зацікавився цим нещасним замком… якого, можливо, скоро зовсім не буде.

— Чому?

— Доб'ють люди, коли не добив час.

— А що?

— Збираються руйнувати шматок муру. Робитимуть двір для худоби.

— Гм. Навіть, якщо двір для худоби, — (Жихович несхвально скоса глянув на мене, але побачив, що я усміхаюся), — то що, брами нема?

— Є. Вузька. А на випадок пожежі, даруйте, правила пожежної безпеки передбачають два виходи. А костьол подивитися не хочете?

— Того й прийшов.

Зайшли. Ксьондз трохи зігнув коліна. Я, звичайно, ні.

Предки не згинали колін. Просто заходили, думали, скільки їм треба, і знову виходили до життя.

Величезна печера костьолу була та, що зветься «морок, напоєний світлом». У нефах напівтемрява. Під склепінням, на олтарній частині на колонах — радісне й величне світло. На розпису, різьбленні, багатьох фігурах.

Не маю тут можливості описати все багатство стародавніх образів. Деякі з XIV століття. Не можу описати й розпису, який сяяв темними і світлими барвами, жовтими і глибоко-синіми. Не можна описати й чудової старої диспропорції фігур олтаря. Про це не можна.

Коли ми вилізли до органа, який матово світився чорним, золотим, трохи іржавим і приглушеною зеленню, ксьондз раптом сказав мені:

— Це що? А от коли з карниза дивитися — голова запаморочиться від краси.

Карниз опоясував зсередини, з трьох боків, увесь храм, висів на висоті метрів вісімнадцяти, мав невеликий схил униз і був завширшки сантиметрів сімдесят.

— Ходімо, — і Леонард Жихович легко переліз через балюстраду хорів, пішов, як по дорозі, по цьому жахові.

«Не дрейф!» — сказав я сам собі і буквально відірвав свою руку від балюстради. А потім уже було байдуже. Я глянув униз, побачив фігурки людей, з мізинець, і фотоапарат відчутно потягнув мене вниз. Ксьондз ішов попереду і давав розумні, повчальні й чіткі пояснення. Він, здавалося, зовсім не думав, що інший може йти цим мостом у пекло зовсім не як дорогою:

— Бачите, волхви! Який колорит!.. А мати божа — це ж чудо! Яка краса! Голова паморочиться!

У мене справді паморочилася голова від «такої краси»! Я намагався тільки гарячково не хапатися за стіну, та це й не вдалось би, бо вона плавно переходила у напівколо склепіння.

Коли я нарешті знову виліз на хори і глянув на маленьких, немов у перевернутий бінокль, людей унизу, я відчув, що ще хвилина, і я стану мокрий, як миша.

— Ну як? — тріумфально спитав Жихович.

— Чудово! — сказав я. — Wunderbar. І часто ви так «развлекаетесь»?

— А що? — невинно сказав він. — Голуб часом залетить, б'ється — не можна ж, щоб розбилася божа істота. Ідеш відчиняти вікно.

— Не можна, щоб розбилася божа істота, це правильно, — сказав я, глянувши вниз.

Коли спустилися вниз, у сонячну напівтемряву, мене все ще ніби похитувало. Колись, підлітком, я зовсім не боявся висоти, міг сидіти на даху п'ятиповерхового будинку, звісивши вниз ноги. Але «до ясної холери», як кажуть поляки, ноги в тридцятивосьмилітнього зовсім не такі, як у вісімнадцятилітнього.

— Що вас ще цікавить? — спитав ксьондз.

— Вітовт Федорович Ольшанський.

— Той?

— Той. Що то був за чоловік?

— Стовп віри. Багато що для неї зробив. Зокрема цей костьол.

— Словом…

— Словом, мало не блаженний.

— Beatus.

— Beatus.

— А що то за легенда про його дружину?

— А, і ви чули? Змова Волюжинича і втеча?

— Легенда широко відома.

— Що ж, невдячна жінка. Як багато з них. Недарма їй біскуп Героним з Кладно докоряв. Втекли, скарб захопивши. Суддя Станкевич (а ви знаєте, тоді суддя часто був і слідчим), середньовічний білоруський Холмс, а він був чоловік на ті часи гуманний, катування, річ тоді звичайну, застосував тільки двічі в житті, а тоді й сам магнат покаявся, що був у гніві.

— Але ж казали…

— І він, і люди на євангелії клялися, що втікачі живі… Шкода, скінчився рід. І останній з них повівся не найкраще. Удівець, діти померли — йому б про бога думати, а він…

— Що він?..

— Злигався з німцями, — коротко кинув ксьондз.

— Як?

— Ну, не з гестапо. Тут шефом штабу Кладзенського округу був такий… а, ну його. Так Ольшанський зв'язався з ними тільки під самий кінець. А тут його камрадами були комендант Ольшан, граф Одельберг фон Вартенбург, та з айнзацштабу Франц Керн. І це гірше, ніж з гестапо.

— Так, у певному розумінні гірше.

— Чому згодилися з моєю думкою?

— Це відомство Розенберга. Грабунок коштовностей. Здобутків людського генія за століття.

— Так. І вже чого вони в Кладзенському окрузі не награбували! Тільки сам Ольшанський цілий був. Аж поки в травні сорок четвертого не почала гуляти за наказом Гиммлера «Kommenda 1005», замазування слідів злочинства, «санітарні акції».

— І що тоді?

— Тоді палац Ольшанського разом зі скарбами згорів. А сам він утік з німцями. З чуток, невдовзі помер… Ну, це він один такий був… А надгробок того Ольшанського — ось він.

На високому, заввишки у два метри, ложі з дуже-дуже рідкісного зеленого мармуру лежав у позі сплячого чоловік у латах. Меч лежав при боці, шолом відкинутий вбік. Могутня постава, широчезні груди, довгі зграбні ноги. Лице мужнє, брови насуплені, губи міцно стиснуті, але якась така складка в цих губах, що не хотів би я мати з ним справу за життя, і добре, що мені це не загрожує. Розсипався розкішний чуб.

І когось мені нагадує ця статуя. З тих, кого бачив у житті. Криштофовича, який врятував мене тоді під Альберцином? Ні, в того лице було м'якшим. Когось з артистів? Габена? Ні, у цього обличчя не таке просте, хоча таке саме суворе. Жана Маре? Схоже. Або когось з історичних осіб? Медічі? Калеоне? А, всі надгробки досить схожі один на одного. Як більшість середньовічних статуй. Незважаючи на деякі індивідуальні риси. Бо замовник або нащадки хотіли бачити в творі, у своїм портреті щось позначене самою епохою.

Ми вийшли. Я глянув на костьольну галерею. Саме в той момент почали м'яко бити дзиґарі.

— Під час війни стояли, — сказав ксьондз. — Але я, прийшовши сюди, вирішив полагодити. А лагодив наш органіст. Механік хоч куди. І навіть календар працює. Ну, про те-се не здогадався. Механізми ж не зовсім ті самі.