Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

Хлопці з міськими валізами. Опустили вікно й кричать дідові, який виходить на вулицю з глухого, у темніючих шатах дерев, сільського квітника:

— Гей, дядьку, сидіть у хаті, не виходьте на вулицю, а то вас тролейбус задавить.

— Або метро.

— Ги-ги-ги, — і піднімають вікно.

— Ну, це вже ти занадто. Забрехався. Нереальна і тому дурна фантазія. Звідки в такій Занюханці метро?

Регочуть. Їдуть додому назустріч святу. А я їду назустріч сутінкам. І я розчулений, і навіть сльози просяться на очі.

Темрява бігла назустріч, підскакувала й опадала попереду плахта світла, автобус засинав, а я сидів і кволо усміхався чомусь.

… До Ольшан, маленького містечка, я добрався годині о десятій з чимось вечора. Можна було розгледіти тільки вогні у вікнах, тьмяні мітли голих ще дерев, та пляму світла біля клубу, та натовп коло нього, переважно з молоді.

— Де тут можна нічліг знайти? І щоб ближче до замку?

— Ой дядечку, — сплеснуло руками якесь дівча. — То це вам Ольшанка потрібна. Це пригородок (вона так і сказала «пригородок», і я мало не пирснув до сміху). І кілометра не буде. Он туди, і все пря-амо, пря-амо.

Я чортихнувся. Помилка. І не перша. Помилки навіть у працях з історії. Чорт би їх побрав! Навіть свого не знати. Все одно як славетна Мало-Можейківська церква, шедевр наш, насправді стоїть у селі Муроване. І невідомо, хто перший назвав її Мало-Можейківською. А сотні йолопів плутали за ним, не знайшовши часу навіть побувати на місці. Працівники мистецтвознавства, художники, історики, архітектори. Робітнички!

Я вже зовсім зібрався було йти, коли хтось сказав:

— Почекайте. Ось завідуючий клубом іде. Вечірка.

Підходив невеличкого росточка чоловік. Чуб ніби прилип до круглої голови. Хода якась зграбна, весела.

— Зелепущонок… Микола Чесевич.

— Космич. Антон Глібович.

— Так ви до нас? Ходімо разом.

— Вечірка, до завтра, — сказав хтось нам навздогін.

— Чого це вони так? — запитав я, коли ми заглибилися в темряву.

— Ет. Це вони по-вуличному. Поважають, а відвикнути не можуть. Поважати, здавалося, і нема за що. Шість класів у мене освіти. Але в нас не тільки кіно й танці, а й лектори. І по два спектаклі на місяць. Звісно, під суфлера.

Я був дуже радий попутникові. У цій темряві рись переламала б усі чотири лапи, а я до ранку обов'язково б потрапив назад у Кладно, а тут спокійно йшов собі поряд з маленьким чоловічком, який упевнено котився поруч.

— То чому б вам не підучитися?

— Е-е, де там. І господарство, і клуб. Жінка руки на роботі стерла. Часто аж стогне на печі. Та на моє місце сюди і медом не заманиш, і на ланцюгу не приведеш.

— Чому так?

— Місце глухе. І — чортівня якась у нас в окрузі завелася. Сам би завив і втік кудись, та нема куди. Але байдуже.

— Яка чортівня?

— А самі побачите… Ну, не думайте, що в нас там так кепсько. У нас там замок, костьол — пробачте, звісно — з плебанією, млин, зсипний пункт, філіал клубу. Ось почнуться роботи, народу прибуде — функціонуватиме він і там три дні на тиждень. Тоді хоч розірвися. Ні, місце в нас гарне, але все-таки пригородок… А ви сюди чого?

Я сказав, що буду досліджувати замок.

— Замок у нас ог-го. Занедбаний тільки. У нас його вже тижнів два як досліджують. Наука! Археологи. Дівчина керує. Така ладненька. Худа тільки. Байдуже. Як кажуть, дівкою повна вулиця, а жінкою повна піч.

— А де б там зупинитися можна у вас?

— Та на перший випадок хоча б і в мене. На днів зо два.

— Чому так?

— А далі вам самим навряд чи захочеться. Бо… я Вечірка. Батько мій був Вечірка. І дід. Що казати, люблю погомоніти. І не те щоб там бійка чи лайка — такого я сам викину. А розмову, спілкування серед людей.

Ні, все-таки добре «спілкуватися з людьми». Я йшов і посміювався сам собі. Добре мені було й потім, коли зрозумів, що вогників Ольшанки не було видно просто тому, що парк був такий густий, і це він, навіть ще голий, закривав їх, і що вогників тих небагато, і що чути різноголосий гавкіт собак, і що хата Вечірки така затишна зсередини, білена, з рушниками, з піччю і газовою плитою в кухні, з трьома кімнатами і прихатнем з окремим ходом, куди господар з жінкою, Марією Семенівною, огрядною молодицею, відвели мене.

Розділ X

Ідилія в контрастах

Вранці, коли я, поснідавши, вийшов з хати, то аж ахнув, настільки все довкола було хороше. Невелике, дворів на п'ятдесят — сімдесят сільце, «пригородок», широко розкинулося на схилах округлих м'яких пагорбів і потопало в садах, де вже зеленими хмарами маячіли кущі аґрусу. Неширока річечка розділяла ці дві гряди пагорбів і саме село. Вона в'юнилася, ця річка, швидко зникаючи з очей і зліва, і справа, і тому не одразу можна було зрозуміти, звідки долинає плескіт води на млиновому колесі. І ці зелені від моху дахи, і ледь помітний зелений наліт на гілках дерев, і гортанне, ліниве горлання півнів, і земля городів, чорна, масна, яка аж парувала під свіжопобіленими стовбурами яблунь. І дві вежі костьолу неподалік. І над усім цим синє-синє глибоке небо, яким аж хотілося дихати.

Найперше я пішов до костьолу, бо перший впав в око. Та й хто знає краще історію того чи іншого місця, як не вчитель історії і не ксьондз.

Костьол був могутній, з двома височенними вежами. Те великопишне і водночас просте білоруське бароко, яким воно було на початку XVII століття. А може, наприкінці XVI. На одній з веж були «дзиґарі» — календар-годинник, який, на моє здивування, йшов.

Двері костьолу, незважаючи на буденний день, були відчинені. Збоку, під крислатими старими деревами, стояв мотоцикл. Я подумав, що це цивілізація і що ось хтось здорово примудрився підкотити на ньому під сам «костьол свєнти».

У дверях з'явився чоловік невисокого зросту, в цивільному, коротко стрижений. Шатенистий чуб уже дуже посивів. Усмішка була по-дитячому хитрувата, обличчя лисяче, але якесь приємне. Таке, напевне, було в Уленшпігеля. Насторожували тільки очі: то сміються, а то промайне в них щось пронизливо уважне, ніби проймає тебе до дна. То сірі променисті, а то сіро-крижані очі.

— Чи тутай єст пан пробощ?

І тут залунала найчистіша — в театрі Купали пошукати — білоруська мова.

— Так. Чим можу бути корисним громадянину-у…

— Космич Антон.

— Леонард Жихович. Так що вас привело у цей пригожий, але