Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Поряд із ним стояла Манон.

— Ти ж померла, — простогнав він.

— Справді? — здивувалася вона. — Який сором.

Човен розвалився, і месьє Одинак поринув у воду.

— Манон! — закричав він. Вона дивилася, як він бореться з течією, намагаючись вибратися з виру, що виник у чорній воді. Вона дивилася на нього. Вона не простягла йому руки, просто дивилася, як він тоне.

Він усе тонув.

І не міг прокинутися.

Дуже обережно вдихнув і видихнув. І знову вдихнув і видихнув.

Я можу дихати під водою!

Потім він торкнувся дна.

У цей момент месьє Одинак прокинувся. Він лежав на боку. Розплющивши очі, він побачив ореол світла навкруг рудої з білим шубки Ліндґрен. Кицька розляглася біля його ніг. Вона підвелась, солодко потяглася, а потім, муркочучи, пробралася до Жанового обличчя, лоскочучи його своїми вусами. «Ну?», наче питала вона. «Що я тобі казала?» Її муркотіння було м’яке, мов віддалене гуркотіння човнового двигуна.

Він згадав, як одного разу, ще хлопчиком, він ось так, з тривогою і здивуванням, прокинувся, коли вперше літав уві сні. Жан стрибнув із даху й із розпростертими руками плавно приземливсь у дворі замку. Він зрозумів: щоб злетіти, треба спочатку стрибнути.

Месьє Одинак вибрався на палубу. Над річкою плив білуватий, як павутина, туман. Довколишні луки дихали парою. Світло було ще молоде — день щойно народився. Чоловік насолоджувався огромом неба й розмаїттям кольорів довкола. Білий туман, сірі обриси, тонкі рожеві й молочно-помаранчеві відтінки. Сонна тиша накрила човни в гавані. На Балу все було спокійно.

Жан Одинак тихенько спустився, щоб подивитися, як там Макс. Письменник вклався серед книг на одному з крісел для читання у відділі, який месьє Одинак охрестив «Як стати справжньою людиною». Автором однієї з книг була психотерапевт Софі Марселін, яка спеціалізувалася на розлученнях і була колегою його постійного щоп’ятничного відвідувача психотерапевта Еріка Лансона. Порада Софі щодо проблем у стосунках полягала в тому, що кожен рік, проведений парою разом, був вартий туги впродовж місяця, два місяці вона відводила на оплакування кожного року дружніх стосунків пари після розпаду їхнього союзу. А тих, хто пішов назавжди — помер, — треба пам’ятати все життя, «бо наша любов до тих, хто нас покинув, вічна. Ми сумуємо за ними до останніх днів свого життя».

Макс спав, згорнувшись клубочком, ніби маленький хлопчик, підтягнувши коліна до грудей, із трохи віддутими губами, складеними в незадоволену, здивовану гримасу. Біля нього лежав роман Санарі «Вогні Півдня».

Месьє Одинак узяв тоненький томик. Макс попідкреслював олівцем деякі речення, а на полях поставив знаки запитання. Він читав книгу так, як і належить її читати.

Читання — це безкінечна дорога. Це довга, точніше нескінченна подорож, що робить людину терпимішою, більш люблячою і добрішою.

Макс вирушив у цю подорож. З кожною новою книгою він вбиратиме більше світу, речей і людей.

Месьє Одинак погортав кілька сторінок назад. Йому також подобався цей уривок: «Любов — це дім. Усе в домі повинне використовуватися, нічого не треба засипати нафталіном і тримати про запас. Тільки тоді, коли ми повністю обживаємо дім, не пропускаючи жодної кімнати, жодних дверей, ми справді живі. Дуже важливо розмовляти, ніжно доторкатися одне до одного, а також міцно тримати одне одного і відштовхувати інших. Треба використовувати всі кімнати любові. Інакше там заведуться привиди й плітки. Занедбані кімнати й будинки можуть стати підступними й огидними…».

Невже любов розгнівалась на мою відмову відчинити двері до тієї кімнати і… Що, власне? Що я повинен був робити? Побудувати храм для Манон? Проститися з нею? Що? Скажи мені, що я повинен був робити?

Жан Одинак поклав книгу біля Макса, який усе ще спав. За хвилю він відгорнув пасмо волосся з лоба юнака.

Потім він тихенько вибрав кілька книг. Йому було нелегко використовувати книги замість грошей, бо він знав їхню справжню вартість. Кожен книгар знає, що в швидкому поступу історії книги віднедавна стали засобом вираження, здатним змінювати світ і скидати тиранів.

Дивлячись на книгу, месьє Одинак бачив не просто оповідання, мінімальні роздрібні ціни чи цілющий бальзам для душі. Він споглядав свободу на крилах паперу.

Трохи згодом Жан Одинак позичив велосипед у Анке, Іди та Корінни й вирушив до найближчого села звивистими, порожніми вузькими стежками повз поля, пасовища та загороди для худоби.

У пекарні на церковній площі рум’янощока й весела дочка пекаря якраз виймала з печі багети й круасани.

Відчувалось, що вона щаслива, бо живе тут, у маленькій пекарні, куди літом зазирають човнярі, а в інші пори року — фермери, винороби, торговці, м’ясники й міські безробітні з Бургундії, Арденн і провінції Шампань. Час від часу танці біля млина, свята врожаю, кулінарні конкурси, історико-краєзнавчі гуртки; місце прибирання та прання для художників, котрі жили в переобладнаних сараях і стайнях, яких було чимало в окрузі. Це було життя в спокої сільського світу під мерехтливими зірками та червоними літніми місяцями.

Чи достатньо цього для повноцінного життя?

Месьє Одинак глибоко вдихнув і зайшов до старомодного магазинчика. Йому нічого не лишалось, як зробити свою звичайну пропозицію.

— Добридень, мадемуазель. Вибачте, що цікавлюсь, та чи не любите ви читати?

Вони трішки поторгувалися, і вона «продала» йому газету, марки і кілька листівок з видом гавані Сен-Мамес, а також кілька багетів і круасанів, в обмін на єдину книжку — «Чарівний квітень» — про чотирьох англійських леді, які втекли до італійського раю.

— Це покриває мої витрати, — невинно запевнила дівчина месьє Одинака. Потім вона відкрила книгу, піднесла її до носа і довго вдихала запах сторінок. Незабаром знову з’явилося її обличчя, променисте від задоволення.

— Здається, пахне млинцями, — вона запхала книгу глибоко в кишеню фартуха. — Батько каже, що читання робить людину зухвалою, — вона винувато усміхнулася.

Жан сидів біля церковного фонтана і жадібно їв теплий круасан. Як він парував, якою ароматною була його м’яка, золота серединка. Він їв повільно і дивився, як прокидається село.

Читання робить людину зухвалою. Авжеж, невідомий батьку, так воно і є.

Месьє Одинак черкнув кілька обережних рядків Катрін. Знаючи, що мадам Розалет обов’язково прочитає листівку, він вирішив адресувати її всім.

Дорога Катрін, дорога мадам Розалет (Нова зачіска? Чудово! Мокко?), моя шановна мадам