Джеймс Паттерсон - Помилка

class="p1">Не знаю, як я пережила решту церемонії. Утім, люди здатні на дивовижні речі. Пам'ятаєте туриста, котрий відрізав собі руку кишеньковим ножем, коли її придавило величезним валуном? Нам усе до снаги. Хіба ж ні?

Мені — так точно до снаги. Тепер я це знаю напевне.

Поховали Скотта на старовинному цвинтарі Кальварія, на високому пагорбі, з якого було добре видно обриси Мангеттену.

Промовляючи останню фразу над могилою, мер Нью-Йорка зробив картинний жест у бік міста:

— Попрохаймо ж Скотта, щоб він і в потойбічному житті виконував ту саму роботу, з якою він так добре справлявся в житті земному. Охороняй нас, Скотте. Ми ніколи не забудемо твоєї самопожертви.

Брук міцно, немов лещатами, обійняла мене, коли я кинула свою троянду серед сотень квітів, під якими потонула полірована кришка труни. Вона злегка торкнулася бинта на моїй шиї.

— Я знаю, як багато ви для мене зробили, — прошепотіла вона. — Для моєї родини. Тепер я можу спати спокійно. Дякую вам за це, детективе.

Я сховала очі, насунувши на них козирок свого кашкета, дурнувато кивнула й пішла далі.

Розділ 58

Перед тим як поїхати з цвинтаря, я трохи посиділа на самоті у своєму авті. У дзеркалі заднього огляду можна було бачити купу квітів, що вкрила труну.

Коли пронизливо заграли волинки, мене на якусь мить огорнула хвиля запаморочливого запаху одеколону, дощу й мокрої трави. Я знову відчула той ледь не священний тремтливий жар, що його випромінювало тіло Скотта в його спальні. Притиск його щоки до моєї оголеної шкіри. Коли ж над могилами попливла мелодія «Божої благодаті», я відігнала ці гріховні думки, як злостивих бісів.

«Це була помилка», — нагадала я сама собі.

Одна величезна, жахлива помилка. Швидка й смертоносна, як удар блискавки.

Я подивилась на червонооких заплаканих поліціянтів, що поверталися до своїх автомобілів. Думка про те, що я їх обдурила, пекла мені живіт, як соляна кислота, але я щосили намагалася вірити, що за даних обставин це був найкращий вихід із ситуації. Найкращий для всіх.

А який вихід був би ліпшим? Дегуманізуючий та деморалізуючий цирк, що його влаштувала б жовта преса, дізнавшись про те, як усе сталося насправді?

Зиркнувши на труну, я побачила, як син Скотта, віддаючи честь, підняв руку до козирка кашкета, котрий погано тримався на його маленькій голові. Перевівши погляд спочатку на разюче величні обриси мангеттенських хмарочосів, а потім — на надгробки, що вивищувалися неподалік, я помітила схожість між ними. Останні своїми контурами теж нагадували місто. Місто мертвих.

Коли я ввімкнула двигун, мої очі вже були сухими.

Безперечно, в усьому цьому був один позитивний момент: ми з Полом дістали ще один шанс почати наново наше спільне життя.

Частина друга

Ускладнення

Розділ 59

Була майже дев'ята ранку після поховання Скотта, коли задзвонив мій телефон.

Я не вставала, гадаючи, що Пол візьме слухавку. Після мого поранення його як підмінили — у кращій бік. Його було просто не впізнати. Він навіть відпрошувався з роботи, щоб куховарити для мене, тактовно відкараскуватися від телефонних дзвінків і терпляче вислуховувати мене, коли мені кортіло побазікати. Здається, йому дуже подобалося виконувати роль мого захисника та цілителя. Принаймні він більше не валявся голий і п'яний у гаражі, тому я зробила висновок, що зосередженість на моїх проблемах справляє на Пола позитивний ефект.

Скажу вам чесно, при всій моїй самостійності та самодостатності мені, сильній жінці, теж інколи буває дуже приємно та втішно, коли про мене дбають і піклуються.

А телефон усе дзвонив. Перевернувшись на інший бік, я побачила, що Пола вдома немає.

Тоді я підняла слухавку й сіла, спершись на подушку.

Я думала, що то буде або мій шеф, або Майк. Або ж чуваки з адміністративної інспекції. Але в обох випадках я помилилася.

— Лорін? Привіт, це я, доктор Маркузе. Радий, що застав вас удома.

Я мимоволі здригнулася, приготувавшись до найгіршого.

— Не хвилюйтеся, Лорін. Розслабтесь і заспокойтеся, — сказав доктор Маркузе. — Я отримав результати аналізів, і виявилося, що все в порядку.

Тримаючи тремтливою рукою слухавку біля забинтованої голови, я з величезною полегкістю відкинулася на подушку.

— У вас усе прекрасно, Лорін, — вів далі Доктор Маркузе. — І навіть ліпше. Сподіваюся, ви не зомлієте, почувши те, що я вам зараз скажу. Ви не хворі. Ви — вагітні.

Пролетіло кілька секунд. Радше, дуже багато секунд. І кожна з них була сповнена напруженої тиші.

— Лорін! — почула я, нарешті, нерішучий голос лікаря. — Лорін, ви мене чуєте?

Я відчула, що повільно хилюсь і падаю на ліжко. Якось загальмовано так, наче в уповільненому кіно.

«Вагітна?» — подумала я, і мені на мить здалося, що я зараз розтану та щезну.

Як таке може бути? Як таке може взагалі трапитись? І саме зараз?

Річ у тім, що ми з Полом багато років намагалися народити дитину. Але після численних перевірок і консультацій із фахівцями ми дізналися, що дисбаланс pH створював середовище, несприятливе для зачаття. Ми перепробували геть усі засоби, окрім ліків проти безпліддя. Їх не рекомендували мені лікарі через спадкову схильність членів моєї родини до раку яєчників.

— Не може бути! — вигукнула я. — Ви впевнені?

— А як я можу знати достеменно, — хихикнув лікар. — Я ж не брав у цьому безпосередньої участі.

Моя голова пішла обертом. І, здавалося, не лише голова, а й уся кімната. Звісно, мені завжди кортіло мати дитину.

Проте не зараз.

— Так, отже, я вагітна? — ошелешено спитала я в слухавку.

— Ти про що? Я не розчув, — сказав Пол, заходячи до спальні зі сніданком на таці.

Мої губи наче заніміли, і я передала слухавку чоловікові. Утім, я не знала, як він зреагує на цю новину. Останнім часом я облишила спроби передбачити почуття Пола. А зараз не зводила з нього пильного погляду. І мені не довелося чекати довго. За мить на його обличчі з'явився вираз превеликого здивування, який змінила широка усмішка.

— Е-е-е… що? — пробелькотів він. — Ви кажете, що Лорін… О Господи, Твоя воля!

Пол кинув телефон на ліжко й підняв мене на руки. І довго тримав мене в обіймах. Мені здалося — цілу вічність.

— Боже милостивий! — нарешті вимовив він. — Дякую тобі, Боже! Дякую, Всемогутній! Це просто чудово!

Поки чоловік тримав мене в обіймах, я швидко все підрахувала й пригадала, коли востаннє мала місячне. Господи, що мені в голову наверзлося! Звісно, що це дитина від Пола! Я ж була зі Скоттом лише раз, та й то тиждень тому.

Цієї миті крига