Джеймс Паттерсон - Помилка

скривилася. Неймовірно. Ось до чого я докотилася: через мою брехню та нерішучість загинула людина. І я вже ніколи не зможу повернутися до нормального життя.

— Саме так і сталося, чуєш, напарнице? Спочатку вистрелив він, а потім — я, — повторив Майк. — Саме так це й сталося — і більше ніяк.

Я кивнула й відвернулася.

— Я добре чую тебе, Майку. І все прекрасно зрозуміла.

— Вони тут, — почувся знадвору переляканий голос. — Вони точно тут.

— Мого татка вбили саме на такому поїзді, — мовив Майк стомленим голосом. — На точнісінько такому.

Знадвору долетіло чахкання гелікоптера, а потім почувся гавкіт собак.

— Він часто плавав з нами на човні порибалити на Сіті-Айленд, — вів далі Майк. — Колись мій молодший брат був такий збуджений від радісних передчуттів, що ненароком перекинув човен. Я гадав, що татко втопить його, але натомість він лише засміявся. Отаким він був. Саме таким я його завжди й пам'ятатиму. Ми перелякано почепилися йому на шию, а він весело реготав і плив, буксируючи нас до берега.

З горла мого напарника раптом вирвався якийсь моторошний звук, наче назовні вихопилося невимовне горе, що таїлося в його душі понад тридцять років.

— Я завжди знав, що трапиться щось подібне, — сказав він. — Рано чи пізно. Завжди знав.

Я співчутливо погладила Майка по руці.

І в цей момент зусібіч у прошитий кулями вагон електрички ринули — усі як один — члени екстреної медичної групи, копи та працівники відділу з боротьби з наркотиками.

Розділ 56

Тепер я остаточно пересвідчилась, що сьогодні не помру. Виявилося, що рану мені зашивати не треба, тож санітар з екстреної групи зупинив кровотечу з моєї щоки та лівого вуха й наклав невеличку пов'язку. Я сиділа в кутку машини швидкої допомоги, спостерігала за метушнею та думала, що запросто могла загинути в цьому депо.

Траґан нарешті викликав групу допомоги, хлопців зі спеціального загону швидкого реагування, і їхні дизельні вантажівки кільцем оточили диспетчерську залізничного депо. А ще прибули кінологи зі службовими собаками, ціла рота поліціянтів та детективів, а над місцем події кружляли гелікоптери. Коли Майк знайшов мене непритомною, він набрав номер «10–13», тобто «поліціянт потребує термінової допомоги», і на його заклик відгукнулись усі поліційні підрозділи, за винятком хіба що берегової патрульної служби.

Лейтенант Кін вистрибнув з вагона, де й досі лежав Віктор Ордонес, і підійшов до мене.

— Ти добре спрацювала, — сказав він мені. — Серійний номер пістолета, що його знайшли у вагоні біля нашого трагічно загиблого друзяки, збігається. То є зброя Скотта. Так, як ми й припускали. Це Ордонеси його вбили.

Я похитала головою, і досі не ймучи віри тому, що сталося. Якимось химерним і незбагненним способом я й справді примудрилася спрацювати краще, ніж могла сподіватися чи мріяти. Тепер усе мало бути в ажурі. Доведеться лише десь збрехати, десь схитрувати, а десь — промовчати.

— А що чути про Марка, пілота? — поцікавилась я.

— Поки що нічого, — відповів шеф. — Але не хвилюйся, коли-небудь він проявиться.

— А де Майк?

Шеф підкотив очі під лоба.

— Зараз його допитують вилупки з відділка адміністративної інспекції. Ці гниди встигли припхатися сюди навіть раніше, ніж загін швидкого реагування. І начхати цим виродкам на те, що тебе поранено. Вони радше повірять, що це ти сама себе встрелила, а пістолет викинула.

Мені вдалося не виказати свого обурення та хвилювання, але на превелику силу.

Тим часом бос почав розтирати мені спину, наче секундант, що готується випустити боксера на ринг.

— Скажи, нехай тебе відвезуть до Медичного центру Якобі, поки сюди не приперся комісар. А після шпиталю їдь додому й вимкни телефон. Тим часом я відволікатиму цих каналізаційних пацюків з адмінінспекції, щоб ти встигла хоч трохи перепочити. Тобі зараз нічого не потрібно?

Я похитала головою. Мені не хотілося навіть думати про відповідь на це запитання.

— Ти й справді добре попрацювала, дівчинко, — сказав мій шеф перед тим, як піти. — Ми всі пишаємося тобою.

Я сиділа й мовчки дивилась йому вслід.

Нью-Йоркська поліція нарешті знайшла потрібного вбивцю.

Пол, швидше за все, не потрапить на гачок.

Про дружину та дітей Скотта потурбується держава — як і належить.

Поліційний вертоліт перескочив через колюче-ріжучий дріт над парканом метрополітенівського депо й поплив у високому блакитному небі. Краєм ока я помітила фотоспалах у вибитому вікні вагона — то працювала медична служба евакуації.

Усе, начебто, вийшло на добре. Страшна, сюрреалістична халепа нарешті скінчилася.

Тоді чому ж я плачу?

Розділ 57

Наступного ранку, у понеділок, було сонячно й прохолодно.

Тому, виструнчившись на сходинках церкви Св. Михайла на 41-й вулиці у Вудсайді, я втішалася своєю теплою уніформою та тим теплом, яке випромінювали тіла полісменів, що стояли навколо мене.

І хоча попрощатися зі Скоттом на перекритій вулиці зібралося близько чотирьох тисяч копів, єдиним звуком, що порушував запалу тишу, було тріпотіння почесного гвардійського прапора, а єдиним порухом — величне коливання його яскравих смуг та зірок.

Барабанний дріб вибухнув із першим же ударом церковних дзвонів. Із-за рогу кам’яниці врочисто випливли сорок музикантів оркестру «Смарагдового товариства» нью-йоркської поліції.[11] Волинщики мовчали, а барабанщики вибивали похоронний марш на барабанах, обтягнутих чорною тканиною.

За ними з'явилася, здавалось би, нескінченна подвійна низка поліціянтів на мотоциклах; вони тягнулися за оркестром зі швидкістю пішоходів, і мотори мотоциклів нетерпляче пострілювали.

Коли ж нарешті перед поглядами присутніх постав елегантний і блискучий катафалк, можна було майже фізично відчути, як тисячам людей до горла підкотився клубок. Президентів — і тих не ховають так емоційно, як нью-йоркських копів, що загинули під час виконання службових обов’язків.

Я напружила м’язи обличчя, щосили намагаючись тримати себе в руках, стояти непорушно й не тремтіти.

До катафалка під’їхав лімузин, і з нього вийшла Брук Тайєр з немовлям на руках; поруч крокувала її чотирирічна донька.

Один із членів почесної варти раптом вийшов із шерегу, зазирнув, нахилившись, у лімузин і простяг руку, допомагаючи вийти дворічному синові Скотта. На малюкові був чорний костюмчик.

Чорний костюмчик і батьківський восьмикутний поліційний кашкет.

Поминальна меса була болісною та краяла серце. Під час другого читання мати Скотта зомліла, а його сестра — під час надгробної промови.

Атмосфера стала ще більш жалісною, коли Рой Хуонґ, найстарший колега й напарник Скотта, розповів історію про те, як колись у перестрілці Скотт урятував йому життя. Свою розповідь він закінчив тим, що повернувся до розп’яття та сказав просту й нехитру фразу, яка, проте, прозвучала на диво щиро й переконливо: «Я люблю тебе, Скотте».