Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

Русі та королівські регалії (історики стверджують, що те відбулося 1253 року). Ось витяг із літопису:

«У рік 6763 [1255]. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства»… Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх…» [18, с. 412–413].

Пам’ятаймо: у ті роки Візантійського (Константинопольського) Патріарха не існувало. А напередодні (1250 р.), за тим же Літописом Руським, Данило Галицький відвідав хана Батия і встановив з ним дружні відносини. Про васальну залежність не йдеться. Про що уже не раз говорилось. Україна-Русь (Галицько-Волинська держава) і після 1250 року залишалася незалежною державою, такою, як Польща, Угорщина, Генуя, Венеція тощо.

Цьому є досить цікавий доказ у світовій історичній науці: у 1254–1262 роках, за наказом імператора Менгу-хана та хана Батия, проводився перепис населення Імперії Чингісидів, про що свідчив вірменський священик Кіракос (і не тільки він). Перепис проводився на землях Середньої Азії, Грузії, Вірменії, Ірану, Поволжя, Рязанської, Ростовсько-Суздальської та Новгородської земель, у Татарстані, Башкирії, Чувашії, на Приураллі, Уралу, Сибіру тощо.

Так-ось, той перепис не стосувався Галицько-Волинської держави. Як не стосувався Литви, Польщі, Угорщини, Німеччини, з якими воювала Імперія Чингісидів. Московська брехня не може бути доказом.

І наостанок. Сучасний український історик О.В. Русіна так написала про значення битви під містом Ярославом, притому дотримуючись багатьох промосковських догматів:

«Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько-Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, «властелином», став Данило Романович» [44, с. 71].

Поки що навіть найкращі українські історики бояться виводити нашу історичну науку на світовий рівень, зводячи все до «внутрішніх міжкнязівських конфліктів». У той час, коли всі ворожі Україні-Русі сили насамперед обстоюють зарубіжні інтереси.

Так наших істориків здавна привчили мислити московити: на світові та європейські справи могла впливати тільки Москва.

Українці мали стояти збоку.

Стоять досі.

3. Розгром хана Ногая

Ми багато разів торкалися відносин Галицько-Волинського князівства та його князів із Золотою Ордою і її ханами.

Завжди викликав подив, коли російські та українські історики свідомо ігнорували достовірні факти або замовчували їх, проявляючи очевидне блюзнірство і холуйство.

«Большая Советская Энциклопедия» (третє видання) у томі 9 на 561 сторінці досить відкрито написала: «Золотая орда, улус Джучи, феод(альное) гос(ударст)во, основанное в нач(але) 40-х гг. 13 в., во главе с. ханом Батыем (1236–255), сыном хана Джучи… Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимся верх(овной) власти Батыя» [25, т. 9, с. 561].

Жоден російський історик (як і український) не поцікавився і не дослідив, на які 14 улусів Золота Орда ділилася та який улус якому Батиєвому брату належав. Москва такі дослідження вести забороняла. Точніше — «не рекомендувала». У часи хрущовської відлиги (те, що дозволили) дослідив та повідомив професор Мордовського університету (Сизрань) М. Сафаргалієв у праці «Распад Золотой Орды». Так-от, у хана Батия було 13 братів:

1. Орда (Ічен),

Другим народився 1208 року сам Батий,

З. Берке,

4. Беркечар,

5. Шейбан,

6. Тангут,

7. Бувал (Мовал, Мауці),

8. Чилаукун,

9. Шингкур,

10. Чимкай,

11. Мухаммед,

12. Удур,

13. Тука-Тимур,

14. Шингкум» [30, с. 66].

Ми не будемо повторно досліджувати це стратегічне питання. Хто бажає більше знати, пропоную звернутися до двотомної праці «Москва Ординська». Там таке дослідження є.

Нас передовсім цікавитиме брат Батия — Бувал (Мовал, Мауці) та його улус між Доном і Дніпром. Ногай був онуком хана Бувала (Мовала) і володів улусом десь у 1265–1300 роках.

Ще раз звертаємо увагу шановних істориків на той факт, що вигадувати якісь «свої назви улусів» невідомих ханів на теренах Золотої Орди до кінця XV століття, до часів приходу на береги річки Дністер Османської імперії (1484 рік), нікому не дозволялося. Таких вигаданих улусів бути не могло. Існували тільки 14, цілком визначених, за іменами братів хана Батия, улусів. Деякі з них передчасно зникли, як улус хана Бувала в часи його онука Ногая, а деякі — змінили своє місце розташування, як те ставалося неоднократно з улусом хана Берке. Врешті-решт, за часів сина хана Берке — Петра Ординського — улус стабілізувався і став православним Московським князівством. До часів повноліття сина хана Берке — Петра Ординського — ті землі належали до володінь хана Чилаукуна та його сина Беклеміша — Михайла Тверського. Ось така цікава історична правда.

Тому Велике Галицько-Волинське князівство спілкувалося та тримало зв’язок із Золотою Ордою переважно через улус хана Бувала (Мовала, Мауці).

Після того як 1250 року князь Данило Галицький особисто відвідав ставку хана Батия та з великою пошаною був прийнятий ним, відносини Галицько-Волинської держави із Золотою Ордою стали цілком дружніми, а можливо, й союзними. Ще раз нагадую: тримати західний кордон з вороже налаштованими поляками, германцями, угорцями, хорватами тощо було значно вигідніше силами князя Данила, ніж ординськими.

Саме такий хід подій засвідчує страта в Золотій Орді Чернігівського князя Михаїла, який був угорським союзником, та припинення протистояння з його сином Ростиславом, що «втік в ляхи».

Звичайно, прихід у Золотій Орді до влади хана Берка (1255 рік) вплинув на відносини між державами Золота Орда та Велике Галицько-Волинське князівство. Проте адекватне сприйняття Великим князем нового ставленика у південно-західному улусі хана Бувала — Бурондая втримало давні дружні взаємини.

Після того як хан Берке 1262 року розпочав на Прикаспійських землях війну з Хулагу-ханом, де був страчений старший син хана Бувала — Тутар та ще двоє нащадків роду Джучі-хана, а згодом загинув і Бурондай, до влади в улусі Бувала (Мовала) прийшов його онук Ногай.

Невдовзі Данило Галицький (1264 р.) та його брат Василько (12б9 р.) померли. У Золотій Орді помер хан Берке (1266 р.), влада повернулася до роду хана Батия. Правителем Золотої Орди став його внук Менгу-Тимур (1266 р.). Є всі підстави вважати, що спадкоємець престолу — син Данила Галицького — Лев Данилович був присутній на інавгурації хана Менгу-Тимура. Свідченням того може слугувати закінчення Галицького літопису (частина Літопису Руського) 1260-м роком. Ось що написав після 1260 року професор Леонід Махновець:

«Тут в Іп(атівському) і Хл(єбніківському) (літописах. — В.Б.) розповідь уривається, і цим закінчується Галицький літопис…» [18, с. 421].

А князь Данило Галицький відійшов від влади тільки 1264 року, за тим же літописом. Дуже очевидно і дивно!

Відносини між Великим Галицько-Волинським князівством та його правителем Левом Даниловичем, з одного боку, і Золотою Ордою та її володарем ханом Менгу-Тимуром, з другого, в часи правління