Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

— Ну так, Тінаралу, — кивнув головою Крячок. — Я його знав.

— Значить, це дурниця? — розчаровано запитав Ворон.

— Не знаю. Думаю що ні. Але я полюю за більш великою здобиччю. — Ворон насторожився і по-пташиному схилив голову набік. — Мені потрібна «Книга Імен»!

— Але ж вона була втрачена, ще коли великий Атх відправився на захід, — сказав Ворон.

— Один старий маг на ім'я Хайдрейк говорив мені, що коли Атх якийсь час жив на острові Пендор, то він розповідав одному тамошнього чарівникові, що залишив «Книгу Імен» на збереження у якоїсь жінки на Дев'яноста островах.

— «Книгу Імен»? У жінки? На збереження? Та ще на Дев'яноста островах! Він що, з глузду з'їхав?

Ворон ще довго обурено вигукував щось про жінок і стародавні книги, проте думка про те, що «Книга Імен», можливо, все-таки не втрачена, пробудила в ньому цілковиту готовність негайно, як тільки забажає Крячок, плисти на її пошуки до дев'яноста островів.

Вони спорядили «Надію» і вирушили на південь, спершу причаливши до вельми негостинних берегів острова Гіт, а потім під виглядом дрібних торговців стали перебиратися з одного острова на інший по лабіринту незліченних проток і каналів. Ворон дбайливо набив трюми куди кращим товаром, ніж звикли бачити жителі Дев'яносто островів у відвідуючих їх торговців, а Крячок продавав ці речі за досить прийнятну ціну, а часом і просто вимінював, оскільки у тамтешніх людей гроші водилися нечасто. Поголос про дивовижних торговців, які вимінюють прекрасні товари на старі книги далеко обганяв мандрівників. Всім вже було відомо також, що книги їм потрібні тільки справжні старовинні, а не якась там сучасна підробка. Втім, на Дев'яноста островах всі книги були старі і всі справжні — в усякому разі, серед тих, що там ще збереглися. Інших там просто не було.

Ворон був щасливий, коли отримав трохи розмитий водою «Бестіарій» часів Акамбаро, віддавши за нього п'ять срібних гудзиків, кинджал з прикрашеною перламутром ручкою і сувій шовку з Лорбанері. Тепер він все частіше сидів десь в затишному куточку, настовбурчившись, як справжній ворон, і їв поглядом стародавні зображення харреккі, отаку і полярних ведмедів. А Крячок не пропускав жодного з найменших острівців і неодмінно висаджувався на берег, демонструючи свої товари господаркам на кухнях і людям похилого віку в сонних харчевнях. Іноді він ніби ненароком стискав пальці, а потім заповітним жестом розкривав кулак, повернувши руку долонею вгору, але ніхто жодного разу не відповідав йому тим же.

— Книги? — запитав його покрівельник на Північному Судіді. — Ось такі, чи що? — І він показав Крячку довгі смужки тонкого пергаменту, велика частина яких була вже вплетена в очеретяний дах його будинку. — А хіба вони ще на що-небудь годяться?

Ворон, вдивляючись в слова, ще видимі подекуди на смужках пергаменту, який вже був вплетений в покрівлю, прямо-таки весь затрясся від злості, і Крячок поспішив поскоріше відвести свого друга на судно.

— По-моєму, це був усього лише довідник ветеринара, — пробурмотів Ворон, трохи заспокоївшись, коли вони вже відпливли від нещасливого острова. — Я встиг розібрати слова «тварина, яка страждає шпатом» і ще щось про вим'я ярок. Але все одно — яке невігластво! Яке дике невігластво! Дах він, бачте, криє пергаментом зі старовинних книг!

— А тим часом це були дуже корисні знання для скотарів і взагалі сільських жителів, — підхопив Крячок. — Як можна подолати неуцтво, якщо люди самі гублять власні знання, якщо вони їх не бажають ні сприймати, ні передавати один одному? От якби всі старовинні книги можна було зібрати десь в одному місці…

— Як у Королівській бібліотеці! — мрійливо підхопив Ворон і навіть очі закрив, віддавшись солодким спогадам про колишню славу Земномор'я.

— Або у твоїй, — зауважив Крячок, давно вже навчившись лестити цьому бібліоману.

— Ну, що там моя бібліотека! — презирливо вигукнув Ворон, немов це не він витратив все життя на любовне збирання книг. — У мене суща дурниця, розрізнені фрагменти… Залишки!

— Це лише початок, — заперечив Крячок.

Ворон у відповідь тільки зітхнув.

— По-моєму, нам пора вирушати далі на південь, — сказав Крячок, стоячи біля керма і спритно огинаючи черговий острівець. — До острова Піди.

— А торгуєшся ти вміло, прямо талант! — захоплено зауважив Ворон. — І завжди знаєш, де що шукати! Адже це ти привів нас прямо до цього «Бестіарія», який у них в коморі валявся… Але, мабуть, ти маєш рацію: тут більше шукати нічого. У всякому разі, навряд чи ми знайдемо ще щось путнє. Такий великий чоловік, як Атх, ніколи не залишив би без уваги «Книгу Імен» — особливо серед цих дикунів, які і наймудрішу книгу всіх часів цілком могли порізати на смужки і накрити ними дах! Можна, звичайно, і на Піди сплавати, якщо хочеш. А потім давай на Оррімі повернемося, добре? З мене, мабуть, досить.

— Та й ґудзики у нас все вийшли, — кивнув Крячок. Йому чомусь було весело: назва Піди вселялв дивну впевненість, що напрямок обрано вірно. — Може, правда, по шляху вдасться ще й гудзиками розжитися. Ти ж сам кажеш, що у мене талант до торгівлі.

Обидва вони на Піді ніколи не бували. Це був сонний південний острів, головним містом якого був старовинний порт Теліо, майже всі будинки в якому були побудовані з рожевого пісковика. Навколо Теліо розкинулися поля і сади, які, безсумнівно, колись давали хороші врожаї. Однак правителі Уотхорта, у владі яких цей острів знаходився вже сто років, обкладали його населення такими податками, і стількох людей забрали в рабство, і так жахливо експлуатували колись вельми родючі землі, що поля і сади перестали плодоносити, а жителі зубожіли до межі. Залиті сонцем вулиці Теліо були брудні і сумні. Люди жили на цьому колись такому благополучному острові як в дикому краю: в наметах і куренях, зроблених з якихось уламків, а то і прямо під відкритим небом.

— Ні, тут добра не жди, — пробурчав Ворон, з огидою переступаючи через купку екскрементів. — У цих тварюк ніяких книг немає і бути не може!

— Чекай, чекай, — заспокоював його Крячок. — Дай мені хоча б один день.

— Це ж, нарешті, просто небезпечно! — заперечував Ворон. — І зовсім безглуздо. — Але більше Крячку не відмовляв. Колись такий скромний і наївний юнак, якого він навчав розбирати ардичні руни, незбагненним чином перетворився тепер в його вчителя і провідника.

Ворон йшов слідом за своїм молодим другом по одній з центральних вулиць міста; потім Крячок впевнено звернув на бічну вуличку, яка в підсумку привела їх