Кетрін Стокетт - Прислуга

А тут розсілася, ніби має повне право припертися до мене додому.

— Я хотіла б узяти у вас інтерв’ю. Як воно — працювати прислугою.

Червоний м’яч закотився на моє подвір’я. Малий Джонс убіг із вулиці по нього. Угледівши міс Скітер, застиг на місці. Потім швидко хапнув м’яч. Повернувся й накивав п’ятами, мовби злякався, що вона кинеться навздогін.

— Щось на зразок рубрики міс Мирни? — тягну байдужим голосом. — Щодо прибирання?

— Ні, не в стилі міс Мирни. Я маю на увазі книжку, — пояснює вона, а очі такі великі. Схвильована. — Історії про те, як це — працювати в білих сім’ях. Як це працювати… наприклад, в Елізабет.

Повертаюсь і дивлюся на неї. То про це вона намагалася запитати мене два тижні тому на кухні міс Ліфолт.

— Гадаєте, міс Ліфолт погодиться? Щоб я розповідала про неї?

Міс Скітер опускає очі:

— Та ні. Я думала, що ми їй не зізнаватимемось. І я хотіла б, щоб інші служниці теж тримали це в таємниці.

Морщу чоло, бо починаючи розуміти, про що вона.

— Інші служниці?

— Я сподівалася знайти чотирьох чи п’ятеро. Щоб показати, як то бути прислугою в Джексоні.

Озираюся. Ми сидимо як на долоні. Хіба вона не тямить, як це небезпечно, розмовляти про таке в усіх на виду?

— Які саме історії вам треба почути?

— Скільки вам платять, як з вами поводяться, про туалети, дітей — усе, що ви бачите: хороше та погане.

Вона виглядає схвильованою, проте не більше, як від звичайної гри. На мить я стала більше люта, ніж утомлена.

— Міс Скітер, — шепочу я, — вам не здається, що це не­безпечно?

— Ні, якщо будемо обережні…

— Тихіше, прошу. Ви хоч розумієте, що зі мною станеться, якщо міс Ліфолт дізнається, що я обговорювала її в неї за спиною?

— Ми нічого не скажемо ні їй, ні комусь іншому. — Вона знижує голос, зовсім трішки: — Інтерв’ю матимуть конфіденційний характер.

Просто дивлюся на неї. Може, вона божевільна?

— Ви чули, що трапилося вранці з темношкірим хлопцем? Його побили монтуванням за те, що він помилково скористався туалетом для білих.

Вона дивиться на мене, кліпає:

— Я знаю, що ситуація складна, але таке…

— А моя кузина Шайнел з округу Картер? Її машину спалили, бо вона прийшла на виборчу дільницю.

— Ніхто раніше не писав такої книжки… — говорить вона, нарешті пошепки, нарешті до неї доходить. — Ми розчистимо цілину. Це зовсім нова перспектива…

Група служниць в уніформі йдуть повз мій будинок. Поглядають на мене, як я сиджу поруч із білою жінкою на сходах. Зціплюю зуби, знаючи, що ввечері телефон розриватиметься.

— Міс Скітер, — кажу повільно, щоб вона зрозуміла, що я не жартую. — Якщо ми це зробимо, я можу з таким самим успіхом підпалити власний будинок.

Міс Скітер починає гризти свій ніготь.

— Але я вже… — І заплющує очі.

Хочу запитати, що вона «вже», та боюся дізнатися відповідь. Вона щось шукає в сумочці, дістає шматок паперу, пише на ньому свій номер телефону.

— Будь ласка, хоч подумайте про це?

Знову зітхаю, розглядаю подвір’я. І якомога більш м’яко відповідаю:

— Ні, мем.

Вона кладе аркуш на сходи між нами, тоді йде до свого «кадилака». Утомлена, я не можу навіть звестися. Просто сиджу, дивлюся, як машина повільно котиться вулицею. Хлопчиська, що грають у м’яч, сходять із дороги, стоять непорушно збоку, ніби проїжджає похорон.

Міс Скітер

Розділ 8

Я їду маминим «кадилаком» уздовж Ґессум-авеню. Попереду на мене, міцно затиснувши в руках червоний м’яч, витріщається маленький темношкірий хлопчик у комбінезоні. Зазираю в дзеркало заднього огляду. Ейбілін у білій уніформі все ще на ґанку. Вона навіть не глянула на мене, коли сказала «ні, мем». Просто дивилася на жовту пляму на траві у своєму дворі.

Мабуть, я просто сподівалася, що цей візит скидатиметься на візит до Константін, де приязні темношкірі люди махали рукою й усміхались, і були раді бачити маленьку білу дівчинку, чий тато має велику ферму. Але тут примружені очі стежать, як я проїжджаю повз. Коли моя машина наближається, маленький чорношкірий хлопчик повертається й ховається за будинком неподалік, трохи нижче від дому Ейбілін. Півдюжини чорно­шкірих людей зібрались у дворі будинку, тримаючи в руках таці та сумки. Я потираю скроні. Намагаюся вигадати щось таке, що могло би переконати Ейбілін.

Тиждень тому Паскаґула постукала у двері моєї спальні.

— Міс Скітер, вам міжміський телефонний дзвінок. Це міс… Стерн, якось так?

— Стерн? — міркую я вголос. Потім устаю. — Ви маєте на увазі… Стайн?

— Я… думаю, може, і Стайн. Її погано було чути.

Я метнулася повз Паскаґулу сходами вниз. Невідомо чого пригладжую своє кучеряве волосся, наче це зустріч, а не телефонний дзвінок. На кухні схопила телефон, який висить на стіні.

Три тижні тому я надрукувала на білому стратморському папері листа. Три сторінки з описом ідеї, деталей і краплею брехні. А саме — що працьовита й поважна чорношкіра служниця погодилася дати мені інтерв’ю й у подробицях зобразити, що таке працювати на білих жінок у нашому місті. Зваживши все, що я планувала таки попросити про допомогу темношкіру жінку, написала, що вона вже погодилася — це видалося мені значно привабливішим.

Я потягнула провід до комірчини, накинула його на самотню голу лампочку. Уся комірчина від підлоги до стелі в полицях із соліннями та банками супу, патокою та консервованими овочами. Це мій давній шкільний трюк, який я використовувала, коли хотіла усамітнитись.

— Слухаю? Це Євгенія.

— Будь ласка, не кладіть слухавку, з’єдную. — Я почула якесь клацання, а потім далекий, низький, мов чоловічий, голос, «Елейн Стайн».

— Алло? Це Скіт… Євгенія Фелан із Міссісіпі.

— Знаю, міс Фелан. Я ж вам телефоную. — Я почула звук сірника, короткий, різкий вдих. — Минулого тижня я отримала вашого листа. У мене є певні зауваження.

— Так, мем. — Я опустилася на високу жерстяну банку з борошном «Кінґ Біскіт». Серце калатало, а я намагаюсь її почути. У телефонній слухавці тріщало… А як іще може бути, коли з Нью-Йорка сюди тисяча миль?

— Звідки у вас така ідея? Узяти інтерв’ю у служниць? Мені цікаво.

Секунду я сиділа нерухомо. Ані тобі привітання, ані короткого вступу. Вона навіть не відрекомендувалася. Я зрозуміла, що краще відповідати про те, що питають.

— Я… ну, мене виховала темношкіра жінка. Я бачила, якими простими та якими складними можуть бути стосунки між сім’єю та служницею. — Я прочистила горло. Я звучала твердо, мовби перед учителем.

— Продовжуйте.

— Ну, — я глибоко вдихнула, — я б хотіла описати це з точки зору служниць. Місцевих темношкірих жінок. — Я намагалась уявити обличчя Константін чи Ейбілін. — Вони виховують білу дитину, а потім через двадцять років ця дитина стає їхнім робото­давцем. Іронія в тому, що ми їх любимо й вони люблять нас, хоча… — Я проковтнула слину, мій голос затремтів. — Ми навіть не дозволяємо їм користуватися туалетом у будинку.

Знову тиша.

— І, — я відчувала, що зобов’язана продовжувати, — усі знають, як почуваємося ми, білі люди, — наприклад, ми знаємо про всім відому