Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

а просто попереду схили гірського пасма сходилися в лісисту сідловину, якою, певно, й пролягав перевал із Древляндії до Нарнії.

– О-го-го! Це ж північ, зелена північ! – заіржав Ігого.

І справді похилі смарагдові схили були на вигляд зеленішими та свіжішими за все, що колись доводилося бачити Аравіс чи Шасті, звиклим до південних бляклих кольорів – діти й уявити собі не могли такого буяння. Підбадьорившись, усі попрямували до того місця, де зливалися дві річки в одну.

Ріка, що стікала звідкілясь із-поміж бескиддя на західному боці гір та несла свої води на схід, була зашвидкою та надто порожистою, аби навіть думати про те, щоб перетнути її вплав; однак, після нетривалих пошуків, роздивившись місцину вгору та вниз за течією, мандрівці знайшли перешийок, де було неглибоко, щоб перебрести річку. Дзюркотіння води, що пінявою закипала та вирувала коло кінських копит, прохолодне грайливе повітря, у якому сновигали міріади бабок, сповнили серце Шасти незвичним, несподіваним для нього самого хвилюванням, якого він до цього й не уявляв собі.

– Друзі, ми у Древляндії! – виголосив Ігого, коли, із бризками розсікаючи воду, вибрався на північний берег. – Якщо не помиляюся, річка, яку ми її щойно перетнули, зветься Крученою Стрілою.

– Сподіваюся, ми не спізнилися, – стиха зауважила Гвін.

Вони почали сходити, просуваючись повільно та далеко відхиляючись то праворуч, то ліворуч, адже пагорби виявилися вельми крутими. На відкритій місцевості доріг чи домівок ніде не було видно, лиш поодинокі дерева росли всюди по схилах. Шасті, що все життя провів на безлісих луках, ще не доводилося бачити такого розмаїття. Коли б ви були на його місці, то певно впізнали б дуби, буки, берези, горобину і благородний каштан. Шасті ж усі оці дерева були невідомі. Вони йшли, а навсібіч розбігалися прудконогі зайці, невдовзі їм навіть потрапило на очі ціле стадо ланей, що чимдуж чкурнули подалі й знайшли сховок поміж дерев.

– Хіба це не дивовижно?! – не стримала захопленого вигуку Аравіс.

Коло першого гребеня Шаста озирнувся в сідлі: Ташбаана й сліду не лишилося; всюди, до самого небокраю, простягалася пустеля, перерізана вузькою зеленою смужкою, через яку вони сюди потрапили.

– Гей, гей! – несподівано вигукнув він. – А то що таке?

– То що таке – що? – перепитав, розвертаючись, Ігого. Озирнулися й Гвін з Аравіс.

– Отам! – тицьнув кудись пальцем Шаста. – На вигляд – немов дим куриться, буцімто там пожежа вирує.

– Більш схоже на піщану бурю, – похитав головою Ігого.

– Вітер заслабкий, – зауважила Аравіс.

– Ой! – скрикнула Гвін. – Дивіться! Щось сяйнуло в мареві пилюки! А он іще! І ще! То ж виблискують шоломи… та обладунки! І вони наближаються до нас!

– Клянуся Ташем! – вигукнула Аравіс. – Військо! То йде військо Рабадаша!

– Так і є! – нетерпляче кивнула Гвін. – Цього я й боялася. Швидше! Ми маємо дістатися Анварда першими!

І, не гаючи більше часу на розмови, вона круто розвернулася та з місця зірвалася галопом на північ. Ігого скинув голову та помчав слідом.

– Хутчіш, Ігого, хутчіш! – волала через плече Аравіс, підганяючи його.

Виснажливі перегони давалися коням нелегко. Щойно вони сходили на вершину одного кряжа, перед ними поставав інший, а слідом іще та ще; і хоча вони були впевнені, що прямують у більш-менш правильному напрямку, ніхто й гадки не мав, як далеко до Анварда. Із вершини другого пасма Шаста знов озирнувся: замість куряви позаду, на дальньому березі Крученої Стріли, навсібіч розтікалася чорна пляма – немов велика юрма мурашиного війська ринулася вперед зі свого мурашника. Армія, без сумніву, шукала, де переправитися б мілиною через річку.

– Вони вже на річці! – несамовито загорлав він.

– Швидше, швидше! – підганяла всіх Аравіс. – Маємо встигнути до Анварда вчасно, бо інакше навіщо було і взагалі вирушати. Галопом, Ігого, галопом руш! Ти ж військовий кінь, забув?!

Шаста ледь стримався, аби й самому не приєднатися до понукань Аравіс; та натомість він подумав: «Бідолашний, він і без того докладає всіх сил» – та припнув язика. Коні й справді робили якщо не все, що могли, то принаймні все, що вони думали, що можуть, – а це насправді не одне й те саме. Ігого вже порівнявся з Гвін, і пліч-о-пліч вони лунко цокотіли копитами по дерену. Судячи з вигляду Гвін, вона трималася з останніх сил.

Та зненацька все різко змінилося, бо позаду почувся несподіваний звук. Зовсім не на це вони чекали: то був ані тупіт копит, ані бряжчання обладунків, ані навіть бойові заклики остраханців. Та Шаста негайно ж його упізнав – то було те саме несамовите гарчання, що його вони вперше почули тієї місячної ночі, коли зустріли Аравіс із Гвін. Ігого також занервував – очі його запалахкотіли червоним, вуха щільно притиснулися до голови, а сам Ігого усвідомив, що до цього він скакав вже й не так швидко, як насправді міг би. Шаста одразу ж відчув зміну в його ході – тепер вони й дійсно мчали щодуху і за кілька митей значно випередили Гвін.

«Так не чесно, – чомусь подумалося Шасті. – Я сподівався, що в цих місцях на левів ми не натрапимо».

Він озирнувся. Усе було аж занадто зрозуміло. Припавши низько до землі, величезне золотаво-руде створіння мчало за ними, мов кіт, що промайнув галявиною до найближчого дерева, коли чужий пес зазирає до його садка. І він наближався до них кожної миті чи навіть півмиті.

Шаста знов глянув уперед – і розгледів те, чого досі не помітив (чи помітив, та не надав цьому значення): шлях їм перепиняла висока зелена огорожа заввишки з два людських зрости. Посеред огорожі виднілася розчахнена хвіртка, а в отворі, спираючись на довгий посох, стояв високий чоловік, до самих голих п’ят закутаний у простору одежу кольору осіннього листя, а сива борода його спадала мало не до колін.

На те, щоб ухопити все це, Шасті знадобився лише один погляд, а щойно він знов озирнувся, то побачив, що лев майже наздогнав Гвін. Він клацав зубами, намагаючись вхопити її за задні ноги, і безнадія була написана на її залитому потом обличчі та в неймовірно широко розплющених очах.

– Стій! – заволав Шаста до Ігого. – Ми повинні повернутися! Повинні допомогти!

Після того Ігого казав не раз і не два, що чи то не почув, чи то не зрозумів, що йому кричав тоді Шаста; і оскільки взагалі він був вельми правдивим конем, нам доведеться прийняти його слова на віру.

Шаста вивільнив ноги зі стремен, перекинув обидві на лівий бік та, завагавшись лише на мить, стрибнув. Болісне падіння дещо приголомшило його, та ще навіть не встигнувши втямити, чи не сильно він забився, Шаста вже нетвердою ходою