Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

кинувся на допомогу Аравіс. Жодного разу в житті йому не доводилося робити нічого схожого, і зараз він навряд чи усвідомлював, чому саме так чинить.

Конячий крик – годі собі й уявити страшнішого звуку – зірвався із вуст Гвін. Аравіс низько пригнулася над шиєю конячки, намагаючись, певно, дістати меча. Цієї миті всі троє: Аравіс, Гвін та Лев були ледь не зверху на Шасті. Та дістатися нього вони не встигли, бо Лев здійнявся на задні лапи та здоровенним громаддям, значно більшим за будь-якого лева, якого тільки можна собі уявити, кинувся на Аравіс, завдаючи їй неймовірного удару правою лапою. Шаста побачив, як він випускає страшенні пазури. Аравіс пронизливо закричала та похитнулася у сідлі. Левові пазури шматували їй плечі, а напівбожевільний від жаху Шаста якимось неймовірним чином спромігся опинитися перед левом. При ньому не було жодної зброї, навіть дрючка чи каменюки. Тож, не вигадавши нічого ліпшого, він по-дурному заволав на лева, ніби той був звичайним собі сільським собакою: «Забирайся! Забирайся геть звідси!» Якусь мить він дивився в роззявлену пащу лютого звіра. А тоді, на його превеликий подив, лев, стоячи на задніх лапах, поточився, перекинувся, та, підвівшись, попростував геть.

Шаста і на мить не подумав, що він зник назовсім. Натомість повернувся і щодуху поспішив до хвіртки у зеленій стіні, про яку щойно згадав вперше з того часу, як її побачив. Гвін, що ледь пересувала ноги та мало не знепритомніла від перевтоми, коли проходила через хвіртку; Аравіс ще трималася у сідлі, хоча спина її була суцільно залита кров’ю.

– Заходь, доню, заходь, – примовляв одягнений у широку одежу бородань, а трохи згодом, коли, відхекуючись, до нього підійшов Шаста, запросив і його, – проходь, синку.

Хлопчик почув, як за ним зачинилися ворота; а бородань уже допомагав Аравіс злізти з кобили.

Вони опинилися на широкому круглому подвір’ї, з усіх боків оточеному високими живими стінами із зеленого дерну. Посеред подвір’я був ставок, наповнений водою майже до країв. На дальньому березі ставка, до останку затіняючи його розлогою кроною, стояло найвеличніше та найошатніше дерево з усіх, які Шасті доводилося бачити. За ставком стояв невеличкий присадкуватий кам’яний дім, накритий вже давньою соломою. З-поза дому долинало мекання – на дальньому кінці подвір’я паслося кілька кіз, а саме подвір’я було до останнього клаптика поросле смарагдовою травичкою.

– Ви… ви… чи ви… – задихаючись, ніяк не міг вимовити Шаста. – Ви, часом, не древлянський король Лун?

Але старий лише похитав головою.

– Ні, – пролунала тиха відповідь. – Я лише пустельник південного кордону. А тепер, синку, час не питати, а робити, тож слухай, бо не можна гаяти ані хвилини. Дівчину тяжко поранено. Коні – зовсім безсилі. Рабадаш просто зараз переправляється через Кручену Стрілу. Якщо ти побіжиш з усіх ніг, не витрачаючи ані миті на перепочинок, то встигнеш саме вчасно, аби попередити короля Луна.

Від думки про це серце в Шасти мало не завмерло, бо він не відчував у собі сил навіть і зайвого кроку ступити, а десь усередині його аж скрутило у відповідь на таку жорстоку та несправедливу вимогу. Чого він ще не знав, так це того, що кожен добрий вчинок зазвичай винагороджується тим, що від тебе вимагається здійснити щось іще краще та тяжче. Та вголос він лише промовив:

– Тож де мені шукати короля?

Пустельник повернувся й тицьнув уперед своїм посохом.

– Дивись, – заходився напучувати він, – он там є ще одна хвіртка, саме навпроти тієї, через яку ти ввійшов. Прочиняй її та біжи навпростець, завжди тільки вперед, долинами чи бескиддями, рівнинами чи проваллями, суходолом чи водою. Знати мені дано, що короля Луна знайдеш ти просто попереду. Але біжи, біжи, мов вітер, не дозволяючи собі ані миті перепочинку!

Шаста кивнув і, мов навіжений, кинувся до північної хвіртки та щез за нею без зайвих слів. Пустельник тим часом обернувся до Аравіс, яку підтримував лівою рукою, і чи то повів, чи то поніс її у дім. Минуло чимало часу, перш ніж він вийшов звідси – уже сам.

– Що ж, любі мої, – звернувся він до коней, – настала й ваша черга.

Не чекаючи на відповідь – і недарма, бо коні були надто виснажені, аби говорити, – він розсідлав обох та зняв із них вуздечки. Потім обтер їх, та так добре, як не зміг би й найліпший із королівських конюхів.

– Ось так краще, любі, – знов промовив він, – забудьте про все та відпочивайте. Ось вода, а он там – трава. Коли ж я подою своїх любих кіз, ви зможете поласувати ще й пахким молозивом.

– Пане, – нарешті знайшла в собі сили промовити Гвін, – чи житиме таркиня? Чи не вбив її лев?

– Хоч мистецтво моє і оповідає мені чимало про те, що відбувається тепер, – злегка всміхнувшись, відповів пустельник, – події майбутнього лишає воно невідомим. І не дано мені знати, чи побачить хтось із чоловіків, жінок чи тварин, як увечері за обрій заходитиме сонце. Але не втрачайте надії. Цілком імовірно, що дівчина проживе таке саме довге життя, як і будь-хто інший.

Прийшовши до тями, Аравіс із подивом виявила, що лежить обличчям униз на низькому, неймовірно м’якому ліжку в прохолодній, майже порожній кімнаті з голими кам’яними стінами. Вона ніяк не могла втямити, чого це лежить обличчям униз, доки не спробувала повернутися, і не відчула пекучий біль у спині, і пригадала все, і зрозуміла, чого це так болить. Вона ніяк не могла вгадати, із якого ж пружного матеріалу зроблено її ліжко, бо воно було зроблене з вересу (нічого ліпшого й не вигадаєш), а про таку рослину Аравіс ніколи й не чула.

Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою дерев’яною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:

– Як ти, доню, почуваєшся?

– Спину пече, батьку, – озвалася у відповідь Аравіс, – але загалом непогано.

Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.

– Лихоманка тебе обминула, – мовив він. – Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.

Він підніс їй до вуст дерев’яну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, спромоглася випити все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.

– Тепер відпочивай, доню, – наказав пустельник. – Рани твої промиті та перев’язані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та вп’ястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять