Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

– Овва! – здивовано вигукнула Аравіс. – Удача мене не обминула!

– Доню, доню, – похитав головою пустельник, – я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися – те стане нам відомо.

– А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? – спитала Аравіс.

– Гадаю, він піде іншим шляхом, – зауважив пустельник. – Вони вже мали знайти переправу далі на схід, а звідти вони попрямують до Анварда.

– Бідолашний Шаста! – вигукнула Аравіс. – Чи далеко йому бігти? Чи встигне він дістатися туди першим?

– Маємо сподіватися, що так, – озвався старець.

Аравіс знову прилягла (цього разу на бік) і спитала:

– Чи довго я спала? Здається, уже темніє.

Пустельник визирнув у єдине вікно, що дивилося на північ.

– То не темрява ночі сходить на землю, – похитав він головою. – То з Буйної Голови спадають униз хмари. Негода завжди приходить до нас із тих країв. Уночі не обійдеться без вального туману.

Наступного дня, попри біль у спині, Аравіс почувалася так добре, що після сніданку (каші з вершками) пустельник дозволив їй підвестися з ліжка. Звичайно ж, вона одразу кинулася до коней. Погода змінилася, і вся зелена обгороджена ділянка була, мов величезна зелена чаша, наповнена сонячним світлом. То було дуже мирне місце, самотнє й тихе.

Гвін підбігла до Аравіс та по-конячому її поцілувала.

– Але де ж Ігого? – поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоров’я та як їм спалося.

– Онде, – одказала Гвін, вказуючи носом на дальній кінець галявини. – Чи не могла б ти піти поговорити з ним? Щось не так, а я не можу з нього і слова витягнути.

Вони підійшли туди, де обличчям до стіни на траві лежав Ігого; і хоча він напевне почув їхні кроки, він ані повернув до них голову, ані прохопився хоч би словом.

– Доброго ранку, Ігого, – привіталася Аравіс. – Як ти почуваєшся цього ранку?

Ігого пробурмотів щось собі під ніс, але ніхто не зміг зрозуміти, що саме.

– Пустельник каже, що Шаста, певно, встиг вчасно попередити короля Луна, – продовжувала Аравіс, – тож, здається, поневірянням нашим настав край. Ми в Нарнії, нарешті, Ігого, чуєш?!

– Ніколи мені не бачити Нарнії, – стиха вимовив Ігого.

– Чи тобі недобре, Ігого, любий? – занепокоєно заметушилася Аравіс.

Ігого нарешті обернувся до них – на обличчі в нього застиг вираз настільки скорботний, наскільки взагалі скорботною може видатися коняча морда.

– Я повернуся назад до Остраханства, – сказав він.

– Що? – скрикнула Аравіс. – Назад до рабства?

– Так, – ще тужливіше кивнув Ігого. – Рабство – то все, на що я здатен. Як я зможу з’явитися серед вільних коней Нарнії? Я, котрий полишив на поживу левам кобилку, дівчину та хлопця, доки сам тікав з усіх ніг, рятуючи свою нікчемну голову!

– Ми всі мчали з усіх ніг, – зауважила Гвін.

– Тільки не Шаста! – пирхнув Ігого. – Чи, принаймні, він біг у правильному напрямку – назад. І це ганьбить мене найбільше за все. Я, що називав себе бойовим конем і пишався тим, що брав участь у сотні боїв, поступився маленькому людському хлоп’яті, ще зовсім дитині, лошаті, що ніколи навіть і меча у руці не тримав і не мав ані виховання, ані доброго прикладу у своєму житті!

– Я розумію, – кивнула Аравіс, – бо сама почуваюся так само. Шаста був неперевершений. А я… я й сама не ліпша за тебе, Ігого. Я ображала його, дивилися на нього зверхньо з того самого дня, як ми познайомилися. Але я все ж гадаю, що нам краще залишитися та сказати йому, як нам соромно, аніж повертатися назад до Остраханства.

– Тобі легко казати, – зауважив Ігого, – то не ти осоромила себе, а я… я втратив усе.

– Добрий мій коню, – почувся голос пустельника, що наблизився до них непомітно, бо нечутно ступав босими ногами по м’якій соковитій траві, – добрий мій коню, нічого ти не втратив, окрім власної зарозумілості. Ні, ні, любчику, не тули вух до голови та не тряси на мене своєю гривою. Якщо ти й справді такий присоромлений, яким здавався хвилину тому, то маєш навчитися прислухатися до здорового глузду. Ти – не такий вже й великий кінь, яким звик себе вважати, живучи серед бідолашних нетямущих конячок. Не дивно, що ти сміливіший та розумніший за них. Великої науки в тому не було. Але це ще не означає, що ти станеш кимсь видатним у Нарнії. Та коли ти не забуватимеш, що немає в тобі нічого видатного, то залишатимешся дуже чемним конем. А тепер, якщо ви та інші мої чотириноги брати й сестри, зволять пройти зі мною за двері кухні, ми подбаємо про решту того молозива.

Розділ 11

Незваний супутник

Коли Шаста вибіг у хвіртку, то опинився на луці, а за лукою похило піднімалося невелике вересове пустище, що тягнулося до дерев. Та тепер йому не треба було ані думати, ані гадати, а треба було просто бігти – бігти, і все. Руки-ноги в нього дрижали, у боці сильно кололо, а піт, що градом котився з лоба, сліпив і різав очі. Правду кажучи, він мало не падав з ніг і кілька разів заледве не підвертав їх, ступивши на хисткий камінь.

Дерева ставали дедалі густіші, а на прогалинах буяла папороть. Сонце зайшло за хмари, та від того прохолодніше не стало. Наступив один із тих задушливих сірих днів, коли мух, здається, вдвічі більше, ніж зазвичай; мухи обліплювали його обличчя, та він навіть не намагався їх зігнати – не до них.

Раптом він почув звук рога – не тривожний хриплий звук великої дуди, як роги в Ташбаані, а веселий клич: «Ті-ро-ту-ту-гу!» Ще мить – і ось він вибіг на широку галяву й опинився серед юрби людей.

Принаймні йому вона здалася юрбою, хоча насправді було там чоловік п’ятнадцять-двадцять, усі в зелених мисливських шатах та кінні: дехто сидів верхи, інші спішилися і стояли в головах коней. Посеред юрми юнак притримував стремено для літнього чоловіка, аби той заліз верхи. А той пан, для якого тримали стремено, був найвеселішим королем, якого лише можна уявити, кругловидий, яснозорий, зі щоками рум’яними, як ті червоні яблука.

Та щойно він угледів Шасту, то й думати забув сідати на коня. Він простяг назустріч руки, лице його засяяло, і, не стримуючи себе, він вигукнув:

– Коріне! Мій синку! Та пішки, і в лахмітті! Що за…

– Та ні, – захекано вичавив із себе