Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сиволап сердито уп'яв пазурі в Маркове плече.
– А мене за що? – зойкнув той.
– Скажи йому, хай заткне пельку!
– Де ти таких слів навчився? Це – негарно. Він же старший.
На щастя, Сиволапові не довелося робити зауваження, бо Мортіус перейшов до справи:
– Тепер натягніть маски, бо там унизу жодна істота, якщо вона не тутешня і не нечиста сила, не проживе й хвилини.
І став дуже детально пояснювати правила безпеки. Як не дивно, його уважно слухали. Коли усі повдягали протигази, то могли лише говорити бу-бу-бу чи бу-ба-бу. Мортіус відчинив двері універсальним ключем, який серед простого люду називають «відмичкою», і почався спуск до пекла. Єдиним благом було те, що вздовж зацементованих берегів горіли електролампи.
– Бу-бу – бу, – вказав Мортіус на стрімкий чорний потік, що мало означати: «Тут глибина п'ятнадцять метрів».
Будь-кого та химерна процесія, що вервечкою ступала берегом мертвої ріки, могла б налякати до смерті. Але дивовижні істоти, що мешкали в цих водах, боялися лише світла, і якби воно раптом згасло внаслідок короткого замикання, мандрівників миттю б потягнули в глибочінь гібриди восьминога та бензопили. Таке траплялось не один раз. Мортіус знав, чим вони ризикують, але не розумів, задля чого. Єдине його тішило: гуртом веселіше йти. Нехай йому не довіряють, бо він таки наробив багато помилок у житті, однак він володіє необхідною інформацією, і, якщо вони звідси виберуться живі, то, певно, їх не полишать із Тигрисиком напризволяще в Королівстві. Мають вигляд хлопців із порядних родин. Треба усе це витерпіти, щоб знову побачити небо і сонечко. Мортіус звик до клімату підземелля, але діти вже геть знесилились. Доведеться скористатись гостинністю Стронціуса.
Така божевільна ідея піти в лігво найповажнішого опиря, крім того, головного стратега кампанії проти принца Серпня, могла спасти на думку лише тому, хто не знав, що поруч із ним йде той самий принц Серпень, полювання на якого розпочалося минулої ночі. Він прихопив цих хлопців із котом, не знаючи, що то за одні. Просто Мортіус знав, що удень опир спить, як невинне дитя, і не раз приходив сюди пограти в різні забавки на комп'ютері. Мортіус дуже ризикував і міг би поплатитися власною кров'ю, якби опир раптом прокинувся. Але комп'ютер, то така штука, що примушує забути про все на світі. Особливо, коли Мортіус дірвався до Вампірнету.
Нарешті він побачив ковані двері Стронцієвих апартаментів із знайомим усім мешканцям Серединного світу знаком – черепом зі схрещеними кістками. Чомусь на людей цей знак діє безвідмовно: ніхто не посмів би відчинити ті двері, а якби й знайшовся якийсь навіжений, то подумав би, що втрапив до могильного склепу.
Мортіус дав знак зупинитись і сказав:
– Бу-ба-бу!
Що означало: «Прошу заходити!»
І відчинив двері. Стягнув із себе протигаз:
– Тут є вентиляція. Можна дихати. Але тихо – господар спить!
27
Стронціус мав би ще довго спати, згідно з його природою. Зате в резиденції Повелителя ніхто не спав. Сам Повелитель сидів на телефоні, збираючи докупи свою недисципліновану команду. Лукаш затирав замазкою щілини між віконними шибами і, здається, нічим не переймався. Довгомуди оживають тільки тоді, коли на обрії заявляється якась здобич. Домовик Спрячик саме прокинувся і відчув, що у серце його увійшло літо. Він врубав «Леді Джейн», щоб закріпити це відчуття, а тоді зірвався на ноги з криком:
– Йес!
Відірвав чотири аркушики настільного календаря і перед ним в усій красі постало: «1 червня». Тоді повкидав у наплічник кілька найулюбленіших касет, банку абрикосового джему, пакетик зіллячка, дві пари шкарпеток, светр, сорочку й збіг до кухні, тримаючи в одній руці календар. Почав готувати собі каву. Вершків не було, і він подався на запах Лукаша.
– Де мої вершки?
– Звідки мені знати? Відчепися!
– Учора було ще півбанки.
– Краще б допоміг!
– Де мої вершки, злодюго?!
Тут уже Лукаш образився:
– Я не злодюга!
– То твої приятелі злодюги. Ти що, не знаєш, що я не можу пити кави без вершків?
– Іди собі купи.
– У ме-не не-ма-є часу! – по складах прокричав Спрячик. – Я йду у відпустку!
І зрозумівши, що від цього тупого довгомуда нічого не отримає, пішов просто до Повелителя, розмахуючи календарем.
– Ну от! – з порога заявив Спрячик. – Якась падлюка поцупила вершки, і я не можу випити кави!
– Не заважай! – буркнув Повелитель і продовжив телефонну розмову: – Так, рівно о п'ятій біля похоронного бюро. Не запізнюватися!
– Хтось врізав дуба? – поцікавився домовик.
– То ти хочеш вершків?
– Хочу!
Повелитель підійшов до сейфа, схованого за картиною, що зображала тонучий корабель, і набрав код. Тільки так можна було вберегти від довгомудів найпотрібніші в господарстві речі: голки, нитки, ножиці і таке інше. Витяг звідти банку сухих вершків «Кремона».
– Бери. Але принеси назад.
– Звісно. Я йду у відпустку з сьогоднішнього вечора.
– Стривай, та ще ж не перше червня!
Спрячик тицьнув йому межи очі календар.
– Не може бути!
– Час летить швидко, – мрійливо сказав домовик. – Мине зима, весна, почнеться літо. Мандрівки автостопом, розмови біля багаття, рок-концерти під зоряним небом...У цьому сенс життя – у розкоші спілкування...
– Я вже по самі зав'язки ситий спілкуванням!
– Візьміть відпустку. Годі скніти серед чотирьох стін!
– Не можу, Спрячику. Сьогодні вночі виїжджаю до Замку в справах.
– Я теж їду. Вип'ю кави – і гайда!
– О п'ятій буде автобус, ти чув. Везтиме наших до Замку. Можеш під'їхати. Лукаш тебе відвезе до похоронного бюро.
– О'кей!
– Ну, то йди. Бажаю гарно відпочити.
– Чекайте поштівок!
– На, тримай... –Повелитель витяг із кишені кілька зелених банкнот.
– Ви дуже щедрий, господарю! – лукаво вклонився домовик.
У салоні глухо завив Лукаш. Він роздер палець об цвях. А може, йому теж хотілось у відпустку. Але довгомуди не є членами профспілки, і тому ніхто з ними не церемониться. Якось домовик страйкував два дні: не прибирав і понаносив звідусіль павуків. Удруге Повелитель
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство, Galina Vasilievna Moskalets», після закриття браузера.
