Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Люцині ключ від книжкової шафи, коли їй виповниться двадцять один рік. Але хтозна, що вчинила б Люцина з шафою зараз, якби побачила за склом книжку «Як знешкодити відьму»...

Коли пролунав телефонний дзвінок, вона забула, що то може бути сусідка. Вхопила слухавку й почула писклявий голос Гортензії:

- Люцинко, я помилилась. Взяла не ту книжку...

– Хіба ви не вмієте читати?

– Не вмію.

Тут увірвався скрипучий голос старої:

– Твоя книжка вже виспалася? Хі-хі-хі!..

– Не віддам вам книжки, і все! – вибухнула Люцина й кинула слухавку.

«Господи, вона все бачить! Наче тут скляні стіни...»

Дівчинка вхопила книжку й побігла з нею на кухню. Становище було кепське: ні вийти, ні сховатись. Ані покликати на допомогу. Ніхто ж не повірить.

Не знати, скільки минуло часу. Люцина з тугою дивилася на сонячне подвір'я, де безтурботно бавились діти, і ще гостріше відчувала, яка вона самотня. Розгорнула мовчазну книжку, з якою ні на мить не розлучалась, і взяла до рук рослинку з Королівства, вдихнула запах, але не так, як нюхають звичайну засушену квітку, а з думкою, що ця трава росла в Королівстві. Нічого не трапилось, але їй ніби стало легше на серці.

Дівчинка поклала в торбинку книжку, гаманець, де майже не залишалось грошей, телефонну картку, щітку для волосся і кілька карамельок. Якщо їй вдасться вибратись із квартири, вона подзвонить секретарці в мамине видавництво і, може, та підкаже, де можна заночувати. У кишеню джинсів Люцина поклала зубець прив'ялого часнику. Страх якось минувся. Якщо тихо вийти й швиденько збігти вниз, її не затримають. Вона відімкнула двері й виглянула...

Перед сусідськими дверима сидів добрий десяток котів із розпушеними хвостами й настовбурченою шерстю. Вони одностайно шипіли, демонструючи гострі зуби. З-за прочинених дверей виглядала Гортензія з мітлою й благала:

– Котики хороші, йдіть звідси!

Люцина показала їй язика і помчала вниз. Тепер усе залежало тільки від швидкості. На віддалі кільканадцяти метрів за нею котився непомітний сірий клубок, отже, радіти було передчасно.

25

Фелікс не застав у Медовій печері уже нікого. Охорона теж кудись зникла. Усі кинулися рятувати Королівство. Нікому було рятувати Люцину.

Коли Люцина добігла до трамвайної зупинки, то одразу ж кинулась до діда Пилипка, що дрімав над торбою з соняшниковим насінням.

– У мене хочуть відібрати книжку!

Дід підняв на неї посоловілі очі й пробурмотів:

– У мене відібрали найкращого друга... – і голосно сказав, щоб усі почули: – Нема для канарок насіння. Усе солоне.

– Які ще канарки?! – прошипіла Люцина. – За мною женуться відьми!

У очах діда Пилипка промайнув страх.

– Чого причепилася? Йди собі!

І додав так тихо, що вона й не почула:

– Не бійся...

Тієї ж миті діда скрутив приступ радикуліту.

– Людоньки добрі! – заволав Пилипко. – За що я терплю такі муки?! Мерзну, мокну, а мене ще й ображають всілякі шмаркаті...

Отак, кривляючись, дід непомітно підчепив палицею сірий клубок, підгріб до себе, і придавив торбою з насінням. А Люцина з палаючим від образи лицем побігла вниз трамвайною колією.

26

Мортіус, несподівано знайшовши супутників, аж повеселішав. Міську каналізацію він знав, як своїх п'ять пальців. Забувши про обережність, репортер голосно розмовляв, аж розполохав довколишніх пацюків. Хлопці не насмілювались йому про це сказати. Мортіус розповідав різні трагічні історії про заблудлі душі слюсарів, які не можуть вийти з підземелля, і що ними тут аж кишить. Правда, на щастя, жодної заблудлої душі вони поки що не зустріли. Їм довелося вернутись назад, щоб вдягнути плащі й чоботи та наповнити ліхтарку гасом. Зціпивши зуби, Серпень переконував себе, що, коли цей кошмар закінчиться, він подбає, аби ніколи не бачити Мортіуса, і, якщо буде потрібно, то власними руками насадить для нього джунглі з усіма зручностями. Хоча за що йому така милість...Королі звикли дарувати ласку навіть за те, що їм не заважають виконувати їхні королівські обов'язки. Колобок час від часу ненароком штовхав когось до прірви, а потім довго перепрошував. Тигр, який перепрошує, явище, за інших обставин, можливо, й зворушливе, але всі воліли би мати більш уважного супутника.

Сиволап сидів у Марка на плечі й поводився, як належить королю: мовчав. Іноді просив зупинитись і ставив пахучі мітки, аби його воїни могли їх відшукати в цьому лабіринті. Кіт не покладав на Мортіуса великих сподівань: як-не-як він трохи пожив у цьому місті й бачив не лише мальовничі околиці Медової печери. Про це довго розповідати. Досить того, що в Серединному світі до котів не ставилися з належною пошаною. Він набрав військо зі здебільшого покинутих котів, що не бачили в житті ласки, не чули доброго слова. Щодо Мортіуса, то цей прислужник нечистої сили ще й неправильно виховував свого великого котиська, якому давно пора було жити на волі й піклуватись про себе самого.

Та не тільки Сиволапа мучили сумніви в тому жахливому підземеллі. Серпень також засумував. Відколи прокинувся в незнайомому світі, його не полишала думка, що він зовсім не володіє ситуацією, не орієнтується ні в просторі, ні в часі. Не знає навіть, як повернутись до Королівства, і дозволяє себе вести. Щоб не впасти у відчай, принц намагався згадати славних предків, чиї портрети висіли в Галереї королівського палацу: великого будівничого Генріха Зеленого, котрий перетворив пустелі на сади, Маврикія ІІІ, що видав Декрет про свободу думки й слова, Георгіуса Щасливого, котрий заснував Академію всіх наук... Але чомусь усе заступив образ матері, якої він зовсім не пам'ятав, чия смерть була загадковою не тільки для нього.

Втім, не бойовий дух був зараз потрібний принцові, а ковток свіжого повітря і промінь сонця.

Попереду йшов Мортіус, за ним Марко, тоді Серпень, а тигр то забігав уперед, то плентався позаду. З усіх боків застигла нерухомо темрява, крізь яку пробивалось слабке світло гасової ліхтарки. Кожен крок міг скінчитися падінням у безвість. Нарешті Мортіус, втомлений від власних балачок, зупинився перед входом у справжнє пекло.

– Підземна ріка, – оголосив він. – Між собою ми називаємо її Стіксом, бо в неї стікають усілякі відходи. Не знаю, як колись її називали, але, певно, що якось веселіше.

– Нашу найбільшу ріку називають Райською, – сказав Марко. – На берегах її ростуть апельсини і яблука, а на пагорбах, ближче до сонця, виноградники...

– У цих водах живуть хіба потвори. Одна з них колись вхопила Міська з Сихова, мого напарника. Я