Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 29. Привиди минулого

День був тихим і майже літнім. Ніка саме розвішувала білизну на терасі, коли почула, як хтось гучно зачинив хвіртку. Вона обернулася — і лід сковзнув її спину. На порозі стояв Стас.

Високий, зухвало впевнений, він виглядав змученим, але очі палали. Погляд хижий, мов у пораненого вовка.

— Привіт, Ніко, — сказав, ніби між ними не було зради, болю й тиші.

Вона стисла руки в кулаки, ніби захищаючи себе.
— Що ти тут робиш? — її голос був холодний, але в грудях усе стискалося від несподіванки.

— Я довго тебе шукав, — зробив крок уперед. — Я все зрозумів. Я... я був ідіотом. Мене понесло, я не думав. Але я кохаю тебе. Пробач.

Ніка похитала головою.
— Запізно, Стас. Я вже не та, що була. Ти зламав щось у мені. І не проси — я подаю на розлучення.

Він побілів від люті.
— Це через нього? Через того багатія? В нього це не по-справжньому 

— Це не твоя справа. А що справжнє, а що ні — я сама вирішу.
Її голос дрижів, але вона стояла твердо, не відводячи погляду.

— Я ще тебе поверну. Я знайду спосіб. — кинув він і зник, грюкнувши хвірткою так, що скло у вікнах задзвеніло.

Ніка стояла ще довго. Потім, не стримуючись, сіла просто на землю і заплакала. Але це вже були не сльози слабкості — це були сльози звільнення. З минулим покінчено.

Ніка все ще сиділа на кам’яній доріжці, обійнявши коліна. Її плечі здригалися від стримуваного плачу, а сльози текли вільно, залишаючи вологі доріжки на щоках. Вона не чула кроків, але відчула тепло, коли хтось обережно накинув їй на плечі шалик.

— Доню, — тихо сказала Маргарита Сергіївна. Її голос був спокійним, але сповнений турботи. — Я бачила...

Ніка підвела очі — вони були заплакані, червоні, але в них світилася щирість.
— Я не хотіла, щоб ви бачили мене такою. — Її голос зірвався. — Просто... він з’явився. Раптово. І все минуле, як ніж у спину...

— Шшш... — Мати сіла поруч, обійнявши дівчину за плечі. — Можеш мені розповісти. Я слухаю.

І Ніка розповіла. Все. Про шлюб, про зраду, про біль і розчарування, про свою втечу. Про сором і провину, про страх бути "недостатньо хорошою". Її слова лились, як ріка, а Маргарита Сергіївна мовчки тримала її за руку.

— Ви, мабуть, вважаєте мене дурною, — прошепотіла Ніка наприкінці.

Жінка похитала головою.
— Я вважаю тебе сильною. Занадто сильною для свого віку. Ти зробила правильний вибір. І я вдячна Богові, що саме ти поруч зі мною… і з Адріаном.
Вона усміхнулася, провела рукою по волоссю Ніки.
— А Стас… хай він лишиться у минулому. Він не заслуговує твоїх сліз.

Ніка глибоко зітхнула, вперше за довгий час відчувши полегшення.
— Дякую вам…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍