Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

шлях їм заважав.

85 Наблизившись до нас, вони без слова

Оглянули від ніг до голови,

Й така почулась поміж ними мова:

88 «Як видно з рухів горла, цей живий,

Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,

Як всім, не скручено плащами вий? —

91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим

Нам, лицемірам, запит серце стис:

«Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».

94 І я до них: «Я народився й зріс

Над любим Арно, у великім місті,

Те саме тіло я й сюди приніс.

97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,

У вас, я бачу, по щоках струмлять?

Чому на вас ці тягарі злотисті?»

100 Один відмовив: «Так ваги гримлять

У жовтій та свинцевій оболонці,

Що терези від гир тяжких скриплять.

103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,

Я – Каталано, Лодерінго – він;

Закликані як миру охоронці

106 До тебе в землю; слід, щоб був один,

А ми удвох служили так завзято,

Що Гардінго не видно з-під руїн.

109 Почав я: «О братове, вас узято…»

Й замовк, побачивши, що в три коли

Людину долі до землі прип’ято.

112 Мене помітив, зойки вмить зросли

Крізь довге бородище чорно-синє.

Брат Каталано вчув той крик хули

115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,

Упевнив фарисеїв сонм сліпий,

Що краще хай один за всіх загине…

118 Лежить він, голий, впоперек тропи

І терпить болі під важким ходінням

Від натискання кожної стопи.

121 Карався й тесть тим способом незмінним,

І радники, що слухались їх слів

І стали для євреїв злим насінням».

124 Я бачив, як того, хто так терпів,

Із здивуванням розглядав Віргілій,

Розп’ятого, який довічно скнів.

127 А там звернув слова до брата милі:

«Скажи, як добре ставлення твоє,

Чи вихід є якийсь на правім схилі,

130 Щоб швидше на бажання йти своє

І чорних ангелів нам не просити

Знести туди, де міст який не є?»

133 Сказав: «Скоріш, ніж можна уявити.

Тут є стіна великої гряди,

Що ям перетинає ряд розбитий.

136 Стіна ж та обвалилась, і туди

Ви можете піднятись по руїні,

Що вкрила схили й дно після біди».

139 Постояв вождь і по малій хвилині

Мені сказав: «Молов казки дурні

Той чорт, що гаком грішних бив по спині».

142 І брат: «В Болоньї лічено мені

Гріхи диявола, їх цілу зливу

Наведено. Він – кат, отець брехні».

145 З обличчям, перекошеним од гніву,

Ходою вождь широкою пішов;

І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,

148 Ступив я в слід вождевих підошов.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 Пори тієї в молодому році,

Коли під Водолієм Сонце йде

І ночі дням здають частину моці,

4 Коли полотна паморозь кладе,

Мов білий брат її, в поля просторі,

Та довго їм не влежати ніде, —

7 У селянина ж порожньо в коморі,

То він іде й глядить, і бачить лан

Весь білий, і об поли б’є у горі.

10 Й вертається, в сумний запавши стан,

Але отямившися від удару,

Виходить знов і крізь надій туман

13 Він бачить: світ змінився, мов од чару,

І радісно береться знов до справ —

Попастися жене свою отару.

16 Так вчитель мій страху мені нагнав,

Як на виду побачив я морщини,

Та він бальзаму рані серця дав.

19 Уже ми вийшли на моста руїни,

Й звернув до мене вождь лице ясне,

Що перше в нього бачив край долини.

22 Він, озирнувши груддя кам’яне,

І, начебто порадившись з собою,

Розкрив обійми і обняв мене.

25 Мов хто не скінчив з справою одною,

А дальшу взяв уже до голови,

Так він, мене піднісши над стіною

28 Уступу, намічав уступ новий,

Казавши: «Став на цей ти камінь ногу,

Та перше спробуй, може, він кривий?»

31 Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,

Бо ледве й ми повзли на брили з брил,

Він – легко, я ж спирався на підмогу,

34 Якби із цього боку шлях на схил

Не був коротший тих, що їх долають,

Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.

37 Але тому, що Лихосхови мають

Покатість до криничного жерла,

Виходить, що вони стіну здіймають,

40 Щоб не однакова увись була.

Там врешті ми спинились, де кремнистий

Стрімчак повис, як ламана скала.

43 Став подих в мене кволий та нечистий,

Поки спромігся я шпиля дістать,

І мусив стомлений на камінь сісти.

46 «Тепер не час тобі ледарювать, —

Сказав учитель, – слави ні перина,

Ні подушка не в силі дарувать.

49 Коли бере безславних домовина,

Вони такий же залишають слід,

Як дим в повітрі чи на хвилях піна.

52 Зведися ж: втому подолати слід

В душі, яка здолає зло природи,

Як плоть важка не призведе до бід.

55 Ми маємо зійти на довші сходи;

Не досить нам лишити ці місця,

Якщо зі мною певно дійдеш згоди».

58 І звівсь я, вдаючи, ніби моя

Бадьорість більша, ніж була на ділі,

Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моці я!»

61 Ми вирушили по ще менш похилій

Урвистій скелі, по якій іти

Було ще важче, ніж на першій брилі.

64 Я розмовляв, щоб очі одвести,

Аж з ями голос раптом стало чути,

Та слів ніяк не міг я осягти.

67 То дивно, що не в силах був збагнути,

Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.

А голос був розгніваний і лютий.

70 І я нагнувся, та очам