Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ХХVII.

Храм стогнав, мов живий. Його стіни здригалися, а підземелля відлунювало кроки трьох втікачів — єдиних, хто ще ніс у собі надію.

Грейсон вів їх вузьким коридором униз, туди, куди вказувала Книга. Вона світилася слабко, наче відчувала загрозу.

Позаду них залишився Сет. Але його присутність, його лють... вона не зникла. Вона пульсувала у повітрі, пронизувала кожну тріщину каменю.

“Він не зупиниться. Він знає, де ми. Він йде”, — думав Грейсон, стискаючи Книгу.

Тим часом над залою, де нещодавно стояла Книга, Сет почав свій ритуал.

Він розкинув руки, і з його долонь потекли чорні ниті — вони проникали в камінь, у саму тканину храму. Навколо нього здіймалися вихори туману. Темна магія, старіша за мову, заговорила через нього.

— О, ті, що були скинуті, ті, що прокляті, ті, кого забули... через мене — пам’ятаєте. Через мене — прорвіться. Розірви печаті, храме. Відчини мені глибини. Вони — мої!

І простір перед ним почав гнутися, мов тонке скло.

А внизу, де здавалося, вже не існує часу, друзі досягли нової зали.

Вона була кругла, без кутів, із високим куполом, у самому центрі якого — зоряна мозаїка. Там не було пасток. Не було тіней. Тільки мовчазне світло.

Книга раптово спалахнула — і з неї вирвався промінь, що зупинився в повітрі. З нього постала постать — прозора, але могутня.

Осіріс.

Та не та форма, що раніше. Тепер він був повністю матеріалізований — очі, повні світла, броня, у якій текли золоті нитки, і голос, що не лунав, а співав у стінах храму.

— Він приходить. І з ним — забуття, — мовив Осіріс, глянувши на них. — Але Книга впізнала вас. Ви — ті, хто може її прочитати. Тільки разом. Тільки зараз.

Грейсон наблизився до світла:

— Як зупинити його?

— Книга пам’ятає закляття Першого Закону. Воно здатне замкнути його, якщо промовити в найглибшому місці храму — там, де колись створено світло. Але він уже ламає печаті. Я стримаю його, наскільки зможу... Ви мусите поспішити.

Осіріс підняв руку — й стеля храму здригнулася.

Десь вище, ритуал Сета дав тріщину — чорна енергія вдарила в небо, але раптом наштовхнулась на стіну золотого світла. Сет заревів.

— Ти?! — вигукнув він. — Ти помреш, Осірісе!

Осіріс відповів:

— Справжнє світло не вмирає. Воно чекає моменту, коли буде знову обране.

І з цими словами він розчинився у промені, що вів героїв глибше — до серцевини храму, де мала пролунати Древня Мова.

Лейла озирнулася:

— У нас є час... але мало.

Грейсон взяв її за руку:

— Тоді не зупиняймося.

І троє друзів рушили вперед — останній прохід був відкритий.

За ними ж, з усією люттю, тріщала оболонка світу. Сет вже не просто йшов.

Він проростав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍