Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

де я жив усе своє життя. Ніби пішли десь поїсти: тарілки, замащені кофтою, згромаджені в мийнику на кухні; білизна до прання лежить у плетеному кошику у вестибюлі; незастелені ліжка; ділові костюми баби на вішаках у гардеробі. На стінах у вітальні досі висять гобелени, а мамині книжки так і стоять на полицях у кабінеті баби. Нашу таємну втечу могли виказати тільки невловні знаки: зникло весільне фото батьків, а також зернистий знімок мого діда та короля Надіра-шаха біля мертвого оленя. У шафах бракувало кількох речей. А ще зник записник у шкіряній оправі, що його Рахім-хан подарував мені п’ять років тому.

Вранці Джелалуддін — наш сьомий служник за минулі п’ять років — напевне, вирішить, що ми подалися на прогулянку або поїхали десь кататися. Ми йому нічого не сказали. У Кабулі вже нікому не можна було довіряти — за гроші чи під страхом розправи люди свідчили одне проти одного: сусід проти сусіда, діти проти батьків, брат проти брата, слуга проти господаря, друг проти друга. Я згадав співака Ахмада Загіра, котрий грав на акордеоні в мій тринадцятий день народження. Він поїхав покататися з приятелями, а згодом його тіло знайшли на узбіччі дороги — хтось пустив кулю йому в потилицю. Рафіки — товариші — були повсюди, вони розділили Кабул на дві групи: тих, хто шпигував, і тих, хто ні. Уся штука полягала в тому, що годі було здогадатися, хто до якої групи належить. За необережне зауваження у кравця, висловлене, поки той ушивав костюм, тебе могли запроторити в підземелля Пол-є-Чархі[33]. Поскаржишся на комендантську годину м’ясникові — і наступної миті ти вже за ґратами з дулом автомата Калашникова перед носом. Навіть за обіднім столом у власних оселях доводилося розмовляти дуже обачно — рафіки були й у шкільних класах, вони навчали дітей шпигувати за батьками: підказували, до чого саме прислухатися і кому розповідати почуте.

Що я робив на цій дорозі посеред ночі? Я мав би бути в ліжку, під ковдрою, а поруч лежала б книжка із загнутими кутиками сторінок. Це, певно, сон. Напевно. А завтра вранці я прокинуся, визирну з вікна — і не побачу ні похмурих російських солдатів, що патрулюють хідники; ні танків, що їздять туди-сюди вулицями мого міста, а їхні башти обертаються, мов гігантські пальці у жесті звинувачення; ні буту, ні комендантських годин, ні бронетранспортерів для особового складу російської армії, що кружляють ринками... Але раптом я почув, як позаду мене баба і Карім, курячи, обговорюють домовленість про Джелалабад. Карім запевняв бабу, що в його брата велика вантажівка, «відмінна і в першокласному стані», та що здолати шлях до Пешавара — це буденна справа.

— Брат довезе вас туди навіть із заплющеними очима, — сказав Карім.

А ще він розповів батькові, що вони з братом знають російських і афганських солдатів, які працюють на блокпостах, і що з ними домовлено про «взаємовигідну співпрацю». Значить, це не сон. Ніби для підтвердження над нашими головами зненацька проревів МІГ. Карім викинув сигарету, дістав з-за пояса пістолет. Тицяючи ним у небо і вдаючи, ніби стріляє, Карім сплюнув і облаяв МІГ.

Цікаво, де зараз Гассан, подумалося мені. А потім сталося неминуче. Я виблював на зарості бур’яну, і мої харкання зі стогонами потонули в реві МіГа, що поволі віддалявся.

Через двадцять хвилин ми вже пригальмували на блокпості біля Магіпару. Наш водій поставив вантажівку на нейтралку і зістрибнув на землю, щоб привітатися з голосами, які наближалися. Топтання ніг по гравію. Обмін репліками, коротко й приглушено. Спалах запальнички. «Спасіба».

Знову спалах запальнички. Хтось засміявся — я аж підстрибнув від різкого звуку, схожого на квоктання. Баба поклав руку мені на стегно. Той, хто сміявся, тепер завів пісню — давню афганську весільну пісню, яку він співав з російським акцентом, ламаючи мелодію та не втрапляючи в ноти.

Агеста боро, маг-е-ман, агеста боро.

Плинь повільно, любий місяцю мій, плинь повільно.

Каблуки чобіт брязнули об асфальт. Хтось відкинув брезентове накриття з кузова вантажівки, і до нас зазирнули три обличчя. Перше — Каріма, інші два — солдатів. Один з них був афганець, а другий, що шкірився, — росіянин і мав лице, схоже на бульдожу морду, а з кутика його губ стирчала сигарета. Позаду них висів у небі білий, мов кістка, місяць. Карім і афганський солдат коротко перекинулися кількома словами мовою пушту. Я майже нічого не зрозумів — щось про Тура та його безталанність. Російський солдат запхнув голову вглиб кузова. Мугикав весільну пісню та відбивав пальцем такт по краю відкидного борту. Коли він переводив очі з пасажира на пасажира, я зауважив його засклілий погляд, помітний навіть у тьмяному світлі місяця. Незважаючи на холод, з чола йому стікав піт. Очі спинилися на молодій жінці в чорній шалі. Він заговорив до Каріма російською, не відриваючи від неї погляду. Карім коротко відповів російською, відтак солдат зреагував ще гострішою реплікою. Афганський солдат теж щось сказав — умовляв, понизивши голос. Проте росіянин щось прокричав — і обидва відступили. Я відчував, як поруч зі мною напружується баба. Карім прочистив горло, понурив голову. І сказав, що солдат хоче півгодини з жінкою в кузові вантажівки.

Молода жінка затулила шаллю все обличчя. Розридалася. Малюк, який сидів на колінах у батька, теж почав плакати. Обличчя її чоловіка зблідло, як місяць, що пропливав тим часом угорі. Чоловік попросив Каріма переказати «пану солдату-сагібу», щоб той виявив до них бодай дрібку милосердя, бо, може, в нього теж є сестра чи мати, а може, й дружина. Росіянин вислухав Каріма, а потім гаркнув кілька слів.

— Тільки такою ціною він нас пропустить, — сказав Карім. І не зміг подивитися в очі чоловіку тієї жінки.

— Але ж ми вже заплатили. Заплатили йому добрі гроші, — відказав той.

Карім і російський солдат переговорили.

— Він каже... він каже, що всяка ціна оподатковується.

Саме тоді підвівся баба. І настала вже моя черга хапати його за стегно, але батько відчепив мою руку і швидко вивільнив ногу. Підвівшись, він затулив місячне світло.

— Запитай дещо в цього чоловіка, — сказав баба. Він звертався до Каріма, але дивився простісінько на російського офіцера. — Запитай, де його сором.

Карім переклав.

— Він каже, що це війна. А на війні нема місця сорому.

— Скажи, що він помиляється. Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж