Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

«Невже завжди треба поводитися як герой? — думав я, і серце моє тріпотіло. — Не можеш хоч раз не втручатися?» Проте я знав, що баба не вміє інакше — така вже його натура. Біда в тому, що через цю його натуру нас усіх зараз перестріляють.

Російський солдат сказав щось Карімові, його губи скривилися посмішкою.

— Ага-сагіб, — промовив Карім, — ці руссі не схожі на нас. Вони далекі від поваги і честі.

— Що він сказав?

— Він сказав, що зажене в тебе кулю так само любо, як...

Карім затнувся, але кивнув у бік жінки, яка впала в око охоронцю. Солдат загасив недокурену цигарку і витягнув пістолет з кобури. «Тут бабі й смерть, — подумав я. — Ось що на нас чекає». Я подумки повторював молитву, яку вивчив ще в школі.

— Скажи йому, що я радше прийму від нього тисячу куль, аніж допущу таке безчестя, — мовив баба.

Пам’ять перенесла мене в той зимовий день, шість років тому. Я визираю з-за рогу, бачу завулок. Камаль і Валі притисли Гассана до землі. Ассефові сідниці стискаються і розтискаються, стегна рухаються вперед-назад. Ото герой з мене був! Я ж непокоївся лише про змія... Інколи я й сам сумнівався, чи справді я син баби.

Росіянин з бульдожим обличчям здійняв пістолет.

— Баба, будь ласка, сядь, — попросив я, торгаючи батька за рукав. — По-моєму він готовий тебе застрелити.

Баба ляснув мене по руці, щоб я відчепився.

— Невже я так тебе нічого й не навчив? — гаркнув він. І повернувся до солдата, який шкірився. — Скажи йому, хай добре постарається, щоб убити мене з першого пострілу. Бо якщо я не впаду на місці, то роздеру його, бісового сина, на шматки!

Росіянин вислухав переклад, але його вишкір не змінився ні на мить. Він спустив курок. Націлив дуло бабі в груди. Серце калатало мені аж у горлі, я затулив обличчя руками.

Ревнув постріл.

«Усе, кінець. Мені вісімнадцять, і я тепер зовсім сам. На цій землі в мене вже нікого не залишилося. Баба загинув, доведеться його ховати. Де ж мені його поховати? І куди потім податися?»

Але вихор з уривків думок, що роїлися в моїй голові, зненацька вщух — я розтулив повіки і зрозумів, що баба й досі стоїть. А тоді побачив ще одного російського офіцера. Це з дула його спрямованої вгору гвинтівки струменів димок. А солдат, який збирався був пристрелити бабу, вже заховав зброю в кобуру. Він човгав ногами. Ніколи ще мені не хотілося так сильно плакати й сміятися водночас.

Другий російський офіцер, сивоволосий і кремезний, заговорив до нас ламаною фарсі. Вибачився за поведінку свого товариша.

— Росія посилає їх воювати, — сказав він. — Але ж вони ще хлопчиська: приїжджають сюди і шукають розради в наркотиках, — тут він докірливо глянув на молодого офіцера, як розгніваний батько на бешкетного сина. — Цей-от якраз підсів. Я намагався його спинити...

І він махнув, щоб ми їхали собі далі.

За кілька секунд вантажівка вже рушила. Я почув сміх, а потім голос першого солдата затягнув стару весільну пісню, безладно і фальшиво.

Ми їхали мовчки хвилин п’ятнадцять, а потім чоловік тієї жінки раптом підвівся і зробив те, що на моїх очах робили вже не раз: поцілував бабі руку.

Турова безталанність. Чи не про це я підслухав уривок розмови біля Магіпару?

Ми в’їхали в Джелалабад за годину до світанку. Карім хутко перевів нас від вантажівки до одноповерхового будинку на перетині двох ґрунтових доріг, уздовж яких стояли домівки з пласкими дахами, акації та зачинені крамниці. Коли ми дріботіли в будинок, тягнучи за собою майно, я мусив підняти комір пальта, щоб хоч якось захиститися від холоду. Чомусь мені запам’яталося, що тоді пахнуло редискою.

Щойно ми опинилися в тьмяній порожній вітальні, Карім замкнув вхідні двері й опустив замість завіс пошарпані простирадла. Потім глибоко вдихнув і повідомив нам погану новину: його брат Тур не зможе відвезти нас у Пешавар. Минулого тижня вибухнув двигун його вантажівки, і Тур досі чекає, поки підвезуть деталі.

— Минулого тижня? — вигукнув хтось. — Чому ж ти привіз нас сюди, знаючи це?

Краєм ока я помітив якийсь порух. Потім у повітрі майнула розмита пляма, а далі я побачив притиснутого до стіни Каріма, який дриґав узутими в сандалі ногами за два фути над землею. Шию його стискали руки баби.

— Я скажу чому, — рикнув баба. — Тому що вже отримав гроші за свою ділянку дороги. І його обходить лише це.

Карім видавав придушені гортанні звуки. З кутиків його губ скрапувала піна.

— Опусти його, ага, бо ще вб’єш, — сказав один з пасажирів.

— Саме це я і збираюсь зробити, — відповів баба.

Ніхто з присутніх у кімнаті не сприйняв його слова як жарт. Карім почервонів і копав повітря ногами. Баба душив його, аж доки молода мати, та сама, яку вподобав російський офіцер, попросила спинитися.

Коли баба таки відпустив Каріма, той гепнувся на підлогу і качався по ній, силкуючись вдихнути. У кімнаті запала мовчанка. Ще й двох годин не минуло, відколи баба був ладен добровільно прийняти кулю, захищаючи честь жінки, якої навіть не знав. А тепер мало не задушив чоловіка, і охоче завершив би цю справу, якби не благання тієї самої жінки.

Щось загупало в сусідні двері. Ні, не в сусідні, а десь ізнизу.

— Що це? — запитав хтось.

— Інші, — сказав Карім, важко дихаючи. — Вони в підвалі.

— Скільки вони вже чекають? — мовив баба, нависаючи над Карімом.

— Два тижні.

— Здається, ти казав, що вантажівка зламалася минулого тижня.

Карім потер шию.

— Могла зламатися і на тиждень раніше, — каркнув хрипко.

— То скільки ще?

— Що?

— Скільки ще чекати на запчастини? — ревнув батько. Карім відсторонився, але нічого не відповів. Я радів, що було темно. Не хотів бачити знайомого вбивчого виразу на обличчі баби.

Мені в ніздрі вдарив сморід чогось вологого, схожого на цвіль, щойно Карім відчинив двері до скрипучих сходинок у підвал. Ми спускалися вервечкою. Сходинки аж застогнали під вагою баби. Зупинившись у холодному підвалі, я відчув, що за мною з пітьми стежать чиїсь очі. Роздивився фігури, скупчені в кімнаті, — їхні силуети гойдалися на стінах у тьмяному світлі двох гасових ламп. Глухий шемріт сновигав