То Софія - З ним безпечно , То Софія

Я сиділа мовчки, ховаючись у його теплій тиші. Не в обіймах — ні, все було інакше. Це не було про романтику чи захоплення. Це було про спокій. Про довіру, якої я боялась. Про те, що хтось усе ще лишається поруч, навіть коли ти мовчиш. 

Його долоні лежали на моїх плечах — тепло, рівно, впевнено. І я знала: якби я здригнулась, він одразу відступив би. Але я не здригнулась. 

— Я боюсь, — сказала я. 

Мої слова зависли в повітрі, як тонкий дим. Я боялась, що він щось відповість — розвіє або заперечить. Але Дамір мовчав. І в тому мовчанні було стільки поваги, стільки розуміння, що я сама не витримала — взяла його руку й притисла до себе. 

— Якщо я знову зламаюсь… — прошепотіла я. 

— То я зберу тебе. Скільки разів буде потрібно. 

Я засміялась — тихо, з надривом.
А тоді зробила щось, чого сама від себе не очікувала. Я розвернулась і поцілувала його. 

Не тому що хотіла втекти від болю. А тому що вперше за довгий час захотіла залишитись. 

Його губи були теплі й трохи солоні від морського повітря. Я не знала, скільки часу ми так сиділи — не відпускаючи одне одного, не поспішаючи. Усе довкола зникло: і шум хвиль, і зорі, і навіть тіні страху, які ще вчора стискали мої груди. 

— Тобі холодно? — прошепотів він, коли я трошки тремтіла. 

— Трохи. Але не через вітер. 

Він зняв свою легку куртку й накинув мені на плечі. Ми сіли ближче, обличчями до моря, торкаючись плечима, мовчки дивлячись на темну лінію горизонту. Я вперше за багато ночей не відчувала тривоги, коли з'являлась темрява. 

— Дякую, що не питаєш більше, — прошепотіла я. — Що не тиснеш. 

— Я просто тут, — відповів він. — Поки ти не скажеш: “Іди”. 

— А якщо ніколи не скажу? 

— Тоді буду тут завжди. 

Я всміхнулась. Тихо. Для себе. 

Мені хотілося зупинити цю мить. Щоб не було завтра. Щоб не було тривог. Щоб усе залишилось отак — просто ми, пляж, зорі й тиша. 

Я сперлась на його плече. І поки хвилі шепотіли свої історії, я заплющила очі й дозволила собі хоч трохи повірити: я можу бути в безпеці. І я можу бути коханою — не за те, що витримала, а просто за те, що я є.