Камі Мир - Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир

Розділ восьмий

Гучний стукіт дерева об дерево луною рознісся подвір'ям. Холодне ранкове повітря наповнювалося мірним ритмом ударів, але я цього не чула — вся моя концентрація була на русі. Тіло боліло, легені палило від напруги, але я не зупинялася.

Меч, який раніше здавався продовженням моєї руки, зараз був лише дерев'яною іграшкою, знайденою у старому сараї за будинком Мальріки.

Тепер колись звична зброя була до неможливості важка, наче свинцева, а тіло немов закам'яніло й не рухалося з такою ж швидкістю та пластичністю, як раніше. Кожен помах давався важко, але саме це й підштовхувало мене рухатися далі.

Черговий удар по дерев'яному манекену, надто різкий, надто сильний. Руки не витримали, і меч із глухим стукотом упав у сніг. Я вилаялася крізь зуби та відразу нахилилася, щоб підняти його, але не встигла — почувся звук кроків.

— Досить, дівчинко, — голос Мальріки пролунав суворо, але в ньому чулася й турбота. — Ти себе занапастити хочеш? Ти тільки нещодавно народила. Тобі належить відпочивати, тож зупинися!

Я випросталася, все ще стискаючи ручку.

— Я мушу тренуватися.

— Ти маєш дбати про дитину, — відрізала Мальріка, схрестивши руки на грудях. — Лікоріс потрібна мати, а не загнана тінь, яка зводить себе, поки не впаде.

— Ви не розумієте… — пробурмотіла я, опускаючи погляд.

— О, ще як розумію. — Мальріка примружилася. — Ти думаєш, якщо зможеш знову тримати зброю в руках, то захистиш її? Ти справді віриш, що фізична сила — це все, що потрібно, щоб її вберегти? На жаль, але не ти перша така і не ти остання. Не знаю, чи згадували хлопчики, але їхня мати була такою самою.

Я хотіла щось відповісти, але осіклася. Кулаки стиснулися сильніше.

— Я більше не буду безпорадною.

— Ти й не була. — Мальріка підійшла ближче і, не дбаючи про те, що я продовжувала стискати меч, міцно взяла мене за зап'ястя. — Сила — це не лише м'язи та зброя, дівчинко. Ти маєш думати, а не тільки махати залізкою. Хіба ти хочеш зустрітися з чоловіком знову такою самою, якою він уже бачив? Хочеш лишитися для нього передбачуваною? Чи ти хочеш стати чимось більшим?

Я не одразу знайшла, що сказати. Я важко дихала, моє серце все ще калатало після тренування, але слова Мальріки встромляли глибше, ніж будь-який меч.

— Я б воліла не зустрічатися з ним і зовсім… — пробурмотіла я, але ще тихіше.

— Тоді яким чином твої катування допоможуть тобі досягти мети? — тихо сказала Мальріка, не розтискаючи хватки, уважно подивилася мені в очі, ніби намагаючись проникнути в глибину моїх думок. Її голос став м'якшим, але не менш твердим: — Послухай, дівчинко. Ти не залізо, яке можна перекувати. Ти людина. І якщо продовжиш так себе знемагати, то не станеш сильнішим — тільки зламаєшся. Я це бачила неодноразово.

— Мені страшно, що він уже близько, — чесно зізналася, відводячи погляд. — І коли він прийде, я хочу бути готовою до зустрічі.

Мальріка зітхнула і повільно похитала головою.

— Готовою? Ти впевнена, що знаєш, що це означає? Ти хочеш підготувати своє тіло, але що з душею? З розумом? Ти можеш навчитися знову тримати меч, але що ти робитимеш, коли опинишся перед ним? Твоя сила не в зброї, дівчинко, а в тому, що ти змінилася. Він все ще бачить у тобі ту, кого можна підкорити. А ти?

Я стиснула зуби, дивлячись убік. Питання було просте, але відповіді на нього я не знала. Все, що я могла робити, — це бити по дерев'яному манекену, сподіваючись, що біль у руках витіснить страх із серця.

— Спершу кинь каку, — жартома відповіла жінка, вибивши зброю в мене з руки та схопила мене за долоні, — і йди відпочивати. Поки що остаточно не відновишся, ніяких тренувань.

— Але...

— Може Гастон і Анжун не найкращі воїни, але образити вони тебе не дадуть.

— Справа не в цьому...

— І сама ти нічого не досягнеш. Щоб твердо стояти на ногах, потрібні союзники, що підтримають тебе у скрутну хвилину. Повір мені, за цих двох я ручаюся. Вони тебе не підведуть. Тому заспокойся та йди спати. Скоро прокинеться Лікоріс, і тобі точно буде не до сну.

Я зітхнула, розуміючи, що сперечатися марно. Від втоми тіло тремтіло, а біль у м'язах вже не піддавався ігноруванню. Кивнувши, я попрямувала до будинку, залишивши дерев'яний меч у снігу.

Як тільки я переступила поріг, з ліжка долинув тихий рух, а потім слабкий, вимогливий звук — Лікоріс прокинулася. Я завмерла, прислухаючись, а потім підійшла ближче та обережно взяла її на руки. Її тепле тільце пригорнулося до мене, а маленькі пальчики стиснулися на тканині моєї сукні.

Я притиснула губи до її маківки, вдихаючи знайомий, рідний запах. У цей момент увесь світ ніби стиснувся до однієї точки — до цього маленької грудочки, що довірливо спала у мене на грудях. Все, що було до цього, всі страхи, всі тривоги зникли. Залишилися тільки її розмірене дихання та почуття безмежного кохання, яке накрило мене з головою.

— Ти моя, — прошепотіла я, ласкаво проводячи пальцем її крихітною щокою. — Я тебе нікому не віддам.

Лікоріс трохи ворухнулася, уткнувшись носом у моє плече, і мені здалося, що вона зрозуміла мене. Чи, може, просто відчула, що поряд із нею мама. Це було єдине, що мало значення.

Але тривога вже через кілька хвилин повернулася, адже її можна приспати, але ніяк не викоренити. Вона оселилася десь глибоко всередині, холодною грудкою під ребрами, яка не давала мені зітхнути вільно.

Час від часу я ловила себе на тому, що надто часто обертаюсь на вулицях, намагаюся не відходити далеко від будинку і здригаюся від кожного несподіваного звуку. Навіть у ті моменти, коли Лікоріс мирно сопіла у мене на руках, я не могла позбавитися відчуття, що хтось спостерігає за нами з тіні.

Останні кілька днів мене не залишало відчуття, що за мною спостерігають. Іноді мені здавалося, що чийсь погляд свердлить потилицю, але, обертаючись, я не бачила нічого, окрім звичного краєвиду за вікном. Я надто довго вдивлялася в темряву, ніби сподіваючись вловити тінь, що майнула. Прислухалася до кожного шереху за дверима, здригаючись від найменшого скрипу. Пальці судомно стискали руків'я ножа, який з недавнього часу я постійно тримала при собі, коли хтось несподівано входив до кімнати, — навіть якщо це був лише Гастон чи Анжун. Серце в такі моменти підіймалося до горла, але я вдавала, що все гаразд. Ось тільки вони бачили, що це не так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍