Джордж Мартін - Буря Мечів

— Це все винен отой змій-дорнянин, отой Оберин Мартел. І його мейстер теж.

НЕ ЛИЦАР ТИ — ПРОСТИЙ БУРМИЛО,

БУРМИЛО, БУРМИЛО,

КОШЛАТИЙ ЧОРНИЙ ЗДОРОВИЛО!

— У Вілласа скалічена нога, зате добре серце,— мовила Марджері.— Коли я була маленька, він мені читав і малював для мене зірки. Ти полюбиш його, як ми його любимо, Сансо.

ЗАБОРСАЛАСЬ ДІВИЦЯ МИЛА,

ТА КОСИ ЇЙ ЛИЗНУВ БУРМИЛО —

СП’ЯНІЛО, СП’ЯНІЛО

ВІД МЕДУ ОБЛИЗАВ БУРМИЛО!

— А коли я зможу з ним познайомитися? — повагавшись, запитала Санса.

— Скоро,— пообіцяла Марджєрі.— Коли приїдеш у Небосад по тому, як ми з Джофрі поберемося. Тебе відвезе бабуся.

— Атож,— сказала стара, поплескавши Сансу по руці й посміхнувшись м’якою зморшкуватою посмішкою.— Обов’язково.

ВОНА ЗІТХНУЛА І БЕЗСИЛО

КУРЛИКНУЛА: МІЙ ЗДОРОВИЛО!

І ВДВОХ ПІШЛИ СОБІ БУРМИЛО,

БУРМИЛО І ДІВИЦЯ МИЛА!

Маслозад прогуркотів останній рядок, підстрибнув у повітря та приземлився на обидві ноги з гуркотом, від якого задзвеніли винні келихи на столі. Жінки, засміявшись, заплескали в долоні.

— Я вже думала, ця жахлива пісня ніколи не закінчиться,— сказала королева колючок.— Ви гляньте, а онде й мій сир!

Джон

Світ здавався сірою пітьмою, що пахла соснами, мохом і холодом. З чорної землі піднімався білий туман, а вершники прокладали собі шлях крізь кучугури каміння й розкошлані дерева, в напрямку гостинних багать, розсипаних, немов коштовне каміння, в долині біля річки. Кострищ було стільки — не порахувати: сотні вогнів, тисячі — ще одна ріка мерехтливого світла вздовж берегів крижано-білої Молочноводої. Джон Сноу розім’яв пальці робочої руки.

З гори спускалися без прапорів і сурем, і тишу порушувало тільки далеке мурмотіння ріки, тупіт копит і торохтіння кістяних обладунків Тарараха. Десь угорі ширяв на велетенських синьо-сірих крилах орел, а внизу рухалися люди, собаки, коні й один білий деривовк.

По схилу покотився камінець, відкинутий копитом, і на цей наглий звук обернув голову Привид. Увесь день він біг за вершниками оддалік, як і зазвичай, та коли над соснами-солдатами зійшов місяць, він, сяючи червоними очима, наздогнав людей. Тарарахові собаки, як завжди, привітали його одностайним гарчанням і диким гавкотом, але деривовк не звернув уваги. Шість днів тому, коли дикуни стали табором на ніч, на нього ззаду напав найбільший хорт, але Привид, розвернувшись, стрибнув на пса — і той утік із закривавленим стегном. Потому решта зграї трималися від нього на безпечній відстані.

Джонів гарон тихенько заіржав, та легкий доторк і тихе слово заспокоїли тварину. Якби ж то і свої страхи Джон Сноу міг так легко втихомирити! Він їхав весь у чорному — у чорному Нічної варти, а попереду й позаду їхали вороги. «Дикуни, а я серед них». Ігритта була вбрана у плащ Кворина Піврукого. Леніл забрав собі його кольчугу, здоров’ячка-списосуджена Рагвіла — його рукавиці, а один з лучників — його чоботи. Кворинів шолом виграв простуватий коротун на ім’я Рик Довгоспис, але шолом погано сидів на його вузькій голові, тож чоловік віддав його Ігритті. А Тарарах поклав у свою торбу Кворинові кістки й закривавлену голову Ебена, який разом з Джоном виїхав на розвідку на Скімливий перевал. «Мертві, всі мертві, крім мене, і я мертвий для світу».

Зразу за Джоном їхала Ігритта. Попереду — Рик Довгоспис. Цим двом кістяний лорд велів його стерегти. «Якщо ворон утече, я ваші кості теж зварю»,— попередив він перед виїздом, посміхаючись крізь криві зуби велетенського черепа, який правив йому за шолом.

Ігритта пхекнула. «Хочеш сам його стерегти? А як волієш, щоб це робили ми, дай нам спокій, і ми все зробимо».

Джон бачив: це і справді вільний народ. Може, Тарарах і ватажок, але ніхто з дикунів не боїться до нього огризатися.

Дикунський ватажок втупився у Джона недружнім поглядом. «Може, їх усіх ти й обдурив, вороне, але не думай, що тобі вдасться обдурити Манса. З одного погляду на тебе він знатиме, що ти брешеш. А коли це станеться, з отого твого вовка він шубу зробить, а тобі розпанахає м’який хлоп’ячий животик і зашиє всередину ласку».

Джон розтиснув і стиснув кулака, під рукавицею поворушивши обпеченими пальцями, але Рик Довгоспис тільки розреготався. «І де ж ви в снігу ласку знайдете?»

Першої ночі, після довгого дня верхи, отаборились у мілкій кам’яній западині на верхівці безіменної гори, тулячись ближче до багаття; тим часом почав падати сніг. Джон спостерігав, як тануть сніжинки, пролітаючи над полум’ям. Попри кілька шарів вовни, хутра й шкіри, він промерз до кісток. Поївши, Ігритта присіла біля нього, натягнувши каптур і для тепла заховавши долоні в рукави.

— Коли Манс дізнається, як ти впорався з Півруким, він зразу тебе визнає,—