Джордж Мартін - Буря Мечів

— Визнає за кого?

Дівчина глузливо засміялася.

— За ’дного з нас. Чи ти, мо’, думаєш, що ти — єдиний ворон, який злітав до нас зі Стіни? В душі всім вам хочеться полетіти на волю.

— А коли я опинюся на волі,— повільно мовив він,— чи вільний я піти геть?

— Певна річ,— попри криві зуби, в дівчини була тепла усмішка.— А ми вільні тебе забити. Вільним бути небезпечно, але більшості людей це до шмиги,— Ігритта поклала сховану в рукавичку долоню йому на ногу трохи вище коліна.— От побачиш.

«Побачу,— подумав Джон.— Побачу, почую, дізнаюся, а коли це станеться, я повернуся на Стіну й перекажу все». Дикуни вважають його клятвопорушником, але в душі він і досі вояк Нічної варти, що виконує останнє завдання, яке дав йому Кворин Піврукий. «Перш ніж я його вбив».

Біля підніжжя схилу наїхали на невеличкий струмок, який біг передгір’ям, щоб влитись у Молочноводу. Зовні він нагадував каміння під склом, але чути було, як під кригою шумить вода. Тарарах повів загін на той бік, розбиваючи льодяну шкуринку.

Тут до них виїхали пластуни Манса Рейдера. Джон оцінив їх поглядом: восьмеро вершників — і чоловіків, і жінок, вдягнених у хутро й дублену шкіру, а подекуди — в шоломи й деталі кольчуги. Озброєні вони були списами й загартованими у вогні сулицями — всі, окрім ватажка — дебелого білявця зі сльозливими очима, який мав при собі величезну нагострену сталеву косу. Плаксій, одразу здогадався Джон. Про нього чорні брати переказували легенди. Як Тарарах, Гарма Песиголова і Альфин Круковбивця, він був знаним нальотчиком.

— Кістяний лорд! — вигукнув Плаксій, побачивши їх. Тоді поглянув на Джона і його вовка.— А це хто ж такі?

— Ворон до нас перелетів,— мовив Тарарах, який надавав перевагу цьому прізвиську — «кістяний лорд», яке отримав на честь своїх торохкітливих обладунків.— Злякався, що я і його кості позбираю, як кості Піврукого,— він помахав перед дикунами своєю торбою трофеїв.

— Він сам убив Кворина Піврукого,— сказав Рик Довгоспис.— Разом з отим своїм вовком.

— І Орелла прикінчив,— мовив Тарарах.

— Хлопака — варг абощо,— втулила Рагвіла, здоров’ячка-списосуджена.— А його вовк відкусив шмат ноги у Піврукого.

Червоні сльозливі очі Плаксія знову зупинилися на Джоні.

— Справді? Ну, якщо так подивитися, він і справді схожий на вовка. Ведіть його до Манса, може, він його й лишить,— він розвернув коня й учвал помчав геть, а його вершники не відставали.

Віяв вогкий дужий вітер, коли загін перетинав долину Молочноводої і вервечкою переїжджав табір на березі ріки. Привид тримався біля Джона, але запах його летів попереду, як герольд, і дуже скоро новоприбулих з гарчанням і гавкотом оточили дикунські пси. Леніл гаркнув на них, щоб замовкли, але ті навіть не звернули на нього уваги.

— Щось не дуже їм до вподоби твій звір,— мовив Рик Довгоспис до Джона.

— Бо це собаки, а він — вовк,— озвався Джон.— Вони розуміють, що він не з їхньої породи.

«Як і я не з вашої». Але йому слід думати про свій обов’язок, про завдання, яке поклав на нього Кворин Піврукий, коли востаннє вони удвох сиділи біля вогню: зіграти роль перекинчика та знайти те, що шукають дикуни в похмурому холоді пустельних Льодоіклів.

«Якусь силу»,— ось як сказав Старому Ведмедю Кворин, але він помер, так і не дізнавшись ні що це, ні чи знайшов це вже Манс Рейдер під час своїх розкопок.

Уздовж річки, серед возів, підвід і саней, тягнулися багаття. Чимало дикунів поставили намети зі шкур, хутра і повсті. Інші знайшли собі прихисток за камінням під грубими дашками або ж полягали спати просто під возами. Біля одного з багать Джон побачив чоловіка, який загартовував на вогні гостряки довгих дерев’яних списів, а тоді скидав їх на купу. Деінде двоє бородатих юнаків у дубленій шкірі билися на дрючках, наскакуючи один на одного через полум’я, і бурчали, якщо отримували влучний удар. Поблизу колом сиділа дюжина жінок, оперюючи стріли.

«Стріли на моїх братів,— подумав Джон.— Стріли на батькових підданих, на людей з Вічнозиму, Пущанського Насипу й Останнього Вогнища. Стріли на Північ».

Але бачив він не тільки підготовку до війни. Бачив він також і жіночі танці, чув і плач немовляти, перед Джоновим гароном пробіг хлопчак, цілком закутаний у хутро й задиханий від гри. Вільно блукали собі вівці й кози, а воли топталися на узбережжі в пошуках трави. З одного багаття тягнуло смаженою бараниною, а над іншим Джон побачив вепра, якого обертали на дерев’яному рожні.

На галявині, оточеній високими соснами-солдатами, Тарарах стрибнув з коня.

— Станемо табором тут,— мовив він до Леніла, Рагвіли й решти.— Нагодуйте коней, тоді собак, а тоді й самі поїсте. Ігритто, Довгосписе, ведіть ворона — нехай Манс на нього гляне. А випатраємо його ми пізніше.

Решту шляху здолали пішки, проминаючи ще і ще багаття й намети, а Привид насідав на п’яти. Джон у житті не бачив стільки дикунів. Цікаво, думав він, чи взагалі хто стільки їх бачив. «Табір тягнеться нескінченно,— міркував він,— але більше це схоже на сотню таборів, ніж на один, і всі ці табори один за одного вразливіші». Розтягнувшись на довгі милі, дикуни не поставили серйозного захисту — не мали вони ні ровів, ні частоколу, тільки невеличкі загони пластунів об’їжджали периметр. Кожен гурт, клан чи селище просто стали собі, де захтіли, тільки-но побачили, що інші зупиняються, або ж нагледіли собі вигідне місце. «Вільний народ». Якщо Джонові брати заскочать їх у такому безладі, чимало представників цього народу заплатять за цю волю кров’ю свого життя. Їхня чисельність проти дисципліни Нічної варти, а в бою дисципліна побиває в дев’ятьох випадках з десятьох, як одного разу сказав йому батько.

Королівський намет сплутати було неможливо. Він був утричі більший за всі, які бачив Джон, а ще зсередини линула музика. Як і чимало менших наметів, цей був змайстрований зі зшитих хутр, тільки в Манса Рейдера хутра ці були білі й кошлаті — шкури снігового ведмедя. Гострий дах увінчували здоровезні роги велетенського лося з тих, які колись, у часи перших людей, вільно мандрували Сімома Королівствами.

Принаймні тут знайшлися оборонці: двоє чатових біля входу в намет, які, в одній руці тримаючи щит, спиралися на довгі списи. Побачивши Привида, один з них наставив гостряк списа й мовив:

— Звір лишається знадвору.

— Привиде, сидіти,— скомандував Джон. Деривовк