Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Ти щось хочеш запитати? — поцікавилася вона. — Не факт, що я дам відповідь, навіть якщо знаю її.

— Маяк точно монстр? — запитала я, поглянувши в напрямку, куди вчені понесли дівчину.

— Так, вона монстр, і на цьому ми завершимо цю розмову, — з кам’яним обличчям відповіла Марія й пішла, даючи зрозуміти, що я маю задовольнитися цією відповіддю.

Чим довше я перебувала поруч із Маяк, тим більше сумнівів виникало щодо того, що вона просто монстр, якого використовують для пошуків. Я не бачила в ній нічого від тих туманних потвор, а навпаки — лише людське. Але, можливо, це лише мені здається. Наш ворог не раз показував свою хитрість, тому я б не здивувалася, якби вона виявилася потворою, яка намагається бути схожою на нас.

— Смарагд, — окликнула мене Кунц. — Не хочете піти з нами до таверни? Якраз буде куди витратити зароблене.

Випити мені б не завадило, як і Іво, судячи з її вигляду. Тож я одразу ж кивнула Кунц у відповідь і разом із ними та Бірґером попрямувала до виходу з підземель Союзу Вчених. Завдання було важким, тому ми мали право провести цей, як виявилося, вечір за кухлями пива.

На весь Лудвіг таких закладів можна порахувати на пальцях однієї руки, тому тут завжди було людно, особливо під вечір. Проте для нас знайшовся вільний стіл, що не могло не радувати. Я сіла поруч із Бірґером, а Кунц та Іво розмістилися навпроти.

На диво для мене, люди навколо веселилися та виглядали щасливими. Ні, я, звісно, їх розумію: до всього звикаєш, особливо за стільки років. Але я дивилася на все це крізь призму того, що сталося з нами в підземеллях. Та все ж згодом радісний настрій відвідувачів закладу почав перебивати наші похмурі думки про небезпечний похід у темні глибини.

Єдине, що змушувало мене час від часу кидати насторожені погляди з-під лоба на один зі столів неподалік, — це п’ятірка капітанів варти. Вони теж випивали та жваво щось обговорювали. На щастя, я їм не трапилася на очі. Не хотілося вислуховувати звинувачення чи докори.

— То, Смарагд, як тобі наша компанія? — поцікавилася Кунц і зробила кілька ковтків пива. — Я маю на увазі загалом, а не тільки мене та Іво.

— Ви надійні люди, — відповіла я й теж спробувала напій: досить непоганий на смак. — Але до найманців я все ж ставлюся з осторогою.

— О так, ми теж, — нарешті посміхнувшись, промовила Іво. — Але вони нас ще жодного разу не підводили. Не скажу за всіх, але Берні їх добре вимуштрував. Йому можна довіряти, хоча він і найманець. Вони ризикують своїми життями часом навіть занадто віддано.

Бірґер сидів поруч мовчки, лише слухаючи. Новачок, здається, не знав, що можна додати, чи, можливо, просто соромився щось сказати в оточенні жінок. Що ж, я йому не нянька, нехай собі мовчить і п’є пиво.

— Хі-хі. До речі, про Берні, — засміялася Кунц у свій кухоль. — Ти на нього гарно впливаєш, Смарагд. До твого приєднання до нас він не втрачав нагоди сказати якийсь хтивий жарт чи загалом не добирав слів. А тепер ходить серед нас неначе святий.

— Ну, я цього точно не планувала, — посміхнулася я у відповідь, помітивши на шиї Кунц щось цікаве. — Звідки цей шрам? Схоже, що від ножа.

Іво та Кунц одразу переглянулися й усміхнулися. Здається, за цим стоїть якась весела історія, а не трагічна.

— Декілька років тому я спробувала приготувати суп, — почала розповідати Кунц і зробила ще кілька ковтків пива. Здається, напій їй дуже припав до смаку. — Я взагалі не вмію готувати, щоб ти розуміла. Бігала від казанка до столу, постійно щось випускала з рук і злилася на себе через це. І в якийсь момент перечепилася через свою ж ногу й упала на підлогу з ножем у руці. Шиєю прямо на ножа. Думала, що не виживу, але, на щастя, Іво була поруч і швидко мені допомогла.

— І як супчик? — запитала я, приховуючи посмішкою здивування від такої незграбності Кунц. Упасти на ножа — це треба постаратися.

— О, він був зовсім поганий, — покривилася Кунц.

— Не слухай її. Я кращого в житті не їла, — заперечила Іво, щоки якої вже почервоніли від випитого. — Усе ніяк не можу вмовити її приготувати ще.

— Щоб я себе точно вбила? Ну дякую, — засміялася Кунц.

— Зрозуміло, нудно вам не буває, — відповіла я на почуте й перевела погляд на капітанів за іншим столом.

— А що ти, Смарагд? Є щось цікаве з минулого розповісти? — одразу ж запитала Кунц.

Її запитання змусило мене задуматися. Звісно, в моєму житті мало б бути щось веселе чи цікаве, але я так і не змогла нічого пригадати. Варто було лише згадати себе молодшою, як одразу перед очима поставали смерть батьків і їжа зі смаком крові матері. Моє кисле обличчя одразу дало зрозуміти Кунц та Іво, що продовжувати цю тему не варто.

Ми всі мовчки, із задумливими обличчями, взялися пити вміст кухлів. Коли вони спорожніли, і господар таверни знову наповнив їх, настрій для розмов повернувся. Я одразу ж поставила своє наступне запитання:

— Що скажете про вихід за стіни міста? Думаєте, там буде небезпечніше, ніж у підземеллях?

— Звісно, що небезпечніше, — здивовано відповіла Іво. — Монстрів у підземеллях мало, якщо порівнювати з тим, що ховається за стінами Лудвіга. Хоча й ззовні їх теж не так багато, як було раніше: багатьох повбивали вартові на стінах, а також охоронці караванів.