Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

— Дякую, я й не очікувала, якщо чесно.

— Очікувала чи ні, але це факт. Аукціон показав, що твої роботи дійсно цінуються, — він повернувся до Максима, який у цей момент підійшов ближче. — До речі, познайомся, один із твоїх покупців.

Максим, не зводячи очей з Олесі, простягнув руку.

— Максим Сапсан.

— Олеся Горобець, — її голос трохи здригнувся, коли вона відповіла на рукостискання.

— Ваші роботи вражають, — спокійно сказав він, затримуючи її долоню у своїй трохи довше, ніж було потрібно. — Особливо та, що тепер належить мені.

Щоки Олесі запалали. Вона знала, яку картину він купив. І чи здогадався він, що це була її автопортретна робота?

Але перш ніж вона встигла щось сказати, до них підійшов ще один чоловік — елегантний чоловік середніх років, одягнений із бездоганним смаком.

— Олеся Горобець? — м'яко вимовив він, злегка кивнувши.

— Так, — насторожено відповіла дівчина.

— Моє ім'я Кирило Львович, я помічник колекціонера і мецената Остапа Верника. Він зацікавився вашою творчістю і хотів би познайомитися особисто.

Олеся моргнула від несподіванки.

— Остап Верник? — перепитала вона.

Ім'я цієї людини знали всі, хто хоч трохи розбирався у світі мистецтва. Його колекція була однією з найзначніших у країні.

— Саме, — чоловік дістав із внутрішньої кишені піджака елегантне запрошення. — Пан Верник буде радий бачити вас на Різдвяному благодійному балу, який відбудеться двадцять третього грудня. Запрошення на двох.

Максим насупився.

Кирило Львович усміхнувся, простягаючи конверт.

— Ми очікуємо на вас, пані Горобець. Сподіваюся, ви знайдете час для цієї зустрічі.

Олеся взяла запрошення, відчуваючи, як серце забилося швидше. «Горобець» — це був її псевдонім у середовищі художників. Саме ним вона підписувала свої роботи. Так її називав у дитинстві тато і це ім'я міцно увійшло і в її доросле життя. Запрошення від пана Верника — це був шанс, про який мріє будь—який художник.

— Дякую. Це... велика честь.

— Сподіваюся, ми побачимося. Приємного вечора.

Кирило Львович злегка кивнув і пішов, залишаючи Олесю в деякому замішанні.

Максим уважно подивився на дівчину, потім на конверт у її руках.

— Ти підеш? — його голос прозвучав рівно, але в очах промайнув якийсь особливий інтерес.

Олеся подивилася на нього і трохи посміхнулася:

— А ти б пішов на моєму місці?

Максим фиркнув, потім нахилився трохи ближче.

— Мені не подобається, що хтось хоче забрати в мене мого Горобця.

Олеся затулила рота, вражена його словами.

— Макс...

— Так?

Вона відкрила було рота, але в останню мить лише похитала головою і сховала запрошення до сумочки, приховуючи в куточках рота щасливу посмішку.

— Подивимося, — ухильно відповіла вона.

Максим примружився. Ще й як подивимося. Навіть якщо вона не запросить його із собою, саму він її туди не відпустить. У нього в кабінеті вже тиждень як лежало подібне запрошення, але він думав його пропустити. Хоча досі не знав, як проведе різдвяні канікули, але припускав, що в країні його на цей момент не буде.

Десь у полі його зору промайнуло обличчя Світлани. Але вона вже була минулим. А Олеся теперішнім. І можливо... майбутнім.
---
Чекаю на коментарі! У мене таке враження склалося, що щоб побачити вас у коментарях, то треба щось на російській написати. Якось образливо і зовсім не надихає.