Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 10. Покарання

До обіду я просто боялася вийти з кімнати, тож залишилася без сніданку. І хоч животик зрадливо бурчав, ніяк не могла змусити себе залишити своє маленьке безпечне підземне царство. Я просто боялася. Після побаченого минулої ночі, після того, як так по-дурному здала себе, і дала Христині зрозуміти, що підгледіла все… Однозначно, мені не дадуть спокійно дихати. Для однієї з перших мазунок ректора я стала загрозою її становищу. І хоч не збиралася базікати про побачене заради власної вигоди, мої запевняння цю дівчину навряд чи переконають. Отже, слід чекати чого завгодно. Підлості, змов, дій тишком-нишком. А то й прямої погрози, цькування, навіть нападів її компашки у темному коридорі. І добре, якщо в темному, а не у всіх на очах. Ще й так, що всі інші будуть у кращому випадку стояти осторонь і вдавати, що нічого не бачать. А в гіршому і зовсім радісно улюлюкатимуть, роблячи ставки, або ще щось у цьому дусі.

Тим не менш, голод зрештою взяв гору. Тож коли настав час обіду, я обережно виповзла зі своєї нірки в надземний світ і попрямувала до кафетерію.

Щойно аромат свіжої їжі торкнувся моїх ніздрів, я швидко забула про все на світі, крім смакоти, яку зараз скуштую! Зважаючи на запахи, сьогодні, на честь Нового року, таки приготували обіцяні святкові страви. Слинка мало не капала з підборіддя, поки я накладала на свою тацю приголомшливу на вигляд і запах їжу, з якої просто полетіла на крильцях до вільного столика.

Ох, це навіть смачніше, ніж я думала! Їжа була просто неймовірнею, кожен шматочок танув у роті, несучи мене до раю, і я вирішила, що як доїм — візьму ще! До біса стеження за фігурою на сьогодні, так дивовижно кафетерій нас не щодня балує!

Я вже покінчила з основними стравами і взялася за імбирні пряники з капучино, на піні якого був намальований сніговик... аж раптом мій планшет засигналив, сповіщаючи про повідомлення.

Ну, зачекає хвилинку! Спочатку кави вип'ю!

Ось тільки-но я зробила ковток цієї смакоти, сигнал повторився. А потім втретє, і вчетверте. Ну трясця, хто ж це такий набридливий?

Бурчачи під ніс, я відкрила внутрішній меседжер академії і зрозуміла, що повідомлення були від Ніни:

«Негайно вали з кафетерію!

Христині доповіли, що ти там! Вона йде до головного входу.

Забирайся звідти і ховайся!

У свою кімнату не йди, на шляху до неї тебе вже чекають!

Матінко! Ледве не впустивши планшет, я на кілька секунд завмерла, тремтячи всім тілом, а потім квапливо схопила гаджет і, забувши про каву, побігла до одного з виходів. На щастя за минулий семестр мені довелося трохи вивчити коридори академії, тому я орієнтувалася в цьому замку. І приблизно пам'ятаючи, що куди веде, добігла до найближчих сходів і піднялася на два поверхи, опинившись біля кафедри ворожіння.

— Я бачила, вона побігла на шостий поверх! — долинуло здалеку, зі сходів. І почувши цей голос, я ледь прямо тут від страху не зомліла! Чорт, значить, коли я тікала, вони помітили мене і пішли слідом? А тепер ще вище піднятися не вийде, якщо я повернуся на сходи, одразу засічуть, наздоженуть, ще може й магією шарахнуть, щоб не втекла далеко!

Значить, треба сховатися десь тут.

Зчепивши зуби, я почала бігати коридорами, відчайдушно смикаючи кожні двері, що траплялася мені на шляху. Ось тільки всі вони, як не дивно, були замкнені! А до мене тим часом уже почали долітати далекі кроки, які могли належати лише Христині та її подружкам. Якщо вони спіймають мене тут, то мені кінець! Адже… навіть убити можуть, щоб мовчала! І тіло десь сховають, або зіллям розчинять, або якимись заклинаннями спопелять — п'ятий курс, як-не-як. Вже майже готові повноцінні маги. Точно ж, захочуть — вб’ють мене, і сухими з води вийдуть. Вигадають напевно, як діяти, щоб їм нічого за це не було.

Що ж робити? Матінко, що ж робити?!

Чергові двері тим часом теж не піддалися. Забігши за поворот коридору, я трохи втратила рівновагу і вдарилася плечем об стіну.

Чекайте, невже…

Тремтячими руками я почала обмацувати кладку і швидко виявила три камені, що просідали. Розташовані відносно один одного так само, як ті камені в моїй кімнаті!

— Вона десь тут має бути! — долинуло з коридорів.

Швидко! Потрібно діяти так швидко, як можу!

Замружившись, я прокусила свій палець до крові і мазнула ним по першому каменю.

Нічого.

По другому…

Є! Тієї ж хвилини почулося клацання шестерень і переді мною відкрився секретний хід! Не думаючи ні про що, крім Христини, що наближається з подружками, я забігла в нього, по дорозі мазнувши пальцем по першому з каменів, і одразу ж почула звук, з яким прохід почав закриватися. Я ж не стала зволікати і пройшла глибше всередину, дозволяючи секретному входу зникнути перед моїм обличчям, обернувшись на суцільну кам'яну стіну.

За хвилину я, сидячи навпочіпки біля стіни, почула звуки кроків, що пролітали повз, і роздратовані голоси переслідувачок. Не затримуючись, вони пройшли повз і побігли далі. А через півгодини, чортихаючись, пройшлися тут знову назад, щиро не розуміючи, куди я поділася.

Отже, пронесло?

Ось тільки, пам'ятаючи вчорашній досвід, я не поспішала залишати свій притулок. Та й справді поки що не знала, як це зробити. Тому важко зітхнувши, запалила слабкий світловий пульсар над своєю головою і озирнулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍