Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

вас: як гадаєте, суміжні двері між кімнатами місіс Інґлторп і мадемуазель Синтії були замкнені, як ви сказали?

– Звісно, вони були замкнені, – відповіла Мері Кавендіш досить здивовано. – Я так і сказала на попередньому слуханні.

– Замкнені на засув?

– Так. – Схоже, вона розгубилася.

– Тобто, – сказав Пуаро, – ви впевнені, що вони буди замкнені на засув, а не просто на ключ?

– А, тепер я зрозуміла, про що ви. Ні, я не знаю. Я сказала, що вони були замкнені в тому сенсі, що я не могла їх відчинити, але, здається, усі двері були замкнені на засув зсередини.

– Однак, на ваш погляд, двері могли були замкнені на ключ, так?

– О так.

– Та, увійшовши до кімнати місіс Інґлторп, самі ви не помітили, чи були двері замкнені на засув?

– Я… Я думаю, були.

– Проте самі ви не бачили?

– Ні. Я не звернула уваги.

– А я звернув, – раптом втрутився Лоуренс. – Я помітив, що вони були замкнені на засув.

– О, це вирішує проблему.

Здавалося, Пуаро засмутився.

Я не міг не порадіти тому, що хоча б раз одна з його «маленьких ідей» зійшла нанівець.

Після обіду Пуаро попрохав мене провести його додому. Я погодився досить стримано.

– Ви роздратовані, хіба не так? – турботливо запитав він мене, коли ми входили в парк.

– Ні, – холодно відказав я.

– Тоді чудово. Мені аж від серця відлягло.

Це було не зовсім те, на що я очікував. Сподівався, що він помітить мою стриману поведінку. Але все ж його проникливі слова задовольнили моє справедливе обурення. Я розтанув.

– Я передав Лоуренсу ваше повідомлення, – сказав я.

– І що він відповів? Був повністю спантеличений?

– Так. Упевнений, він не розумів, що ви мали на увазі.

Я гадав, що Пуаро буде розчарований, та, на мій подив, він відповів, що цього й очікував і дуже задоволений. Моя гордість завадила мені порозпитувати далі.

Пуаро перейшов на іншу тему.

– Мадемуазель Синтія сьогодні не обідала? Не знаєте чому?

– Вона в лікарні. Знову повернулася до роботи.

– О, працьовита дівчина. І гарненька. Схожа на картини, які я бачив в Італії. Хочу подивитися ту аптеку. Як думаєте, вона покаже її мені?

– Упевнений, вона буде в захваті. Це цікавенька місцина.

– Вона працює там щодня?

– Середами в неї вихідний, а суботами повертається додому на обід. Це її вихідні дні.

– Я запам’ятаю. Жінки тепер чудово з усім справляються, а мадемуазель Синтія – розумничка. Так, у неї є голова на плечах.

– Так, гадаю, вона склала досить важкий іспит.

– Безсумнівно. Зрештою, це надзвичайно відповідальна робота. Гадаю, там зберігаються дуже сильні отрути?

– Так, вона нам показувала. Їх тримають під замком у невеличкій шафці. Працівники мають бути дуже обережні. Виходячи з кімнати, завжди беруть ключ із собою.

– Справді. Це шафка біля вікна?

– Ні, з протилежного боку кімнати. Навіщо запитуєте?

Пуаро знизав плечима.

– Просто цікаво. І все. Зайдете?

Ми дісталися до будиночка.

– Ні. Гадаю, краще повертатися. Пройдуся довшою дорогою, через ліс.

Ліси довкола Стайлзу дуже красиві. Після прогулянки відкритими доріжками парку було приємно ліниво блукати прохолодними просіками. Вітру майже не відчувалося, а тьохкання птахів було слабким і приглушеним. Я трохи прогулявся й нарешті опустився на траву під величезним старим буком. Думки переповнювали любов та доброзичливість до всього людства. Я навіть пробачив Пуаро його безглузду потаємність. Я перебував у мирі з усім світом. І позіхнув.

Згадав про злочин, але він здався мені нереальним та далеким.

Я знову позіхнув.

Можливо, подумав я, цього ніколи не було. Звичайно, це просто поганий сон. Насправді то Лоуренс убив Альфреда Інґлторпа молотком для крокету. Але з якого дива Джон підняв через це такий галас і кричить: «Кажу тобі, я не потерплю цього!»?

Я здригнувся й прокинувся.

Я відразу зрозумів, що опинився в дуже незручному становищі. Десь за дванадцять футів від мене навпроти одне одного стояли Джон і Мері Кавендіш і, очевидно, сварилися. Так само очевидним було, що вони не знають про мою присутність поблизу, тому що, перш ніж я заворушився чи встиг щось сказати, Джон повторив ті ж слова, якими розбудив мене:

– Кажу тобі, Мері, я не потерплю цього!

Голос Мері був холодний і спокійний:

– Хіба ти маєш право засуджувати мої дії?

– Про тебе все село пліткуватиме! Маму лише в суботу поховали, а ти вештаєшся з цим типом.

– О, – вона знизала плечима, – тебе хвилюють лише сільські плітки!

– Не тільки. Досить з мене того, що він постійно тут тиняється. До речі, він же польський єврей.

– Трохи єврейської крові не така й погана річ. Вона послаблює, – Мері подивилася на нього, – безпросвітну дурість типового англійця.

У її очах був вогонь, у голосі – лід. Я не здивувався, що кров прилила до Джонового обличчя.

– Мері!

– Так? – Її тон не змінився.

У його голосі вже не чулося благання.

– Я правильно зрозумів: ти продовжуватимеш бачитися з Бауерстайном попри моє відверте несхвалення?

– Це мені вирішувати.

– Ти відкрито перечиш мені?

– Ні, просто не визнаю твоє право оцінювати мої дії. Хіба в тебе немає друзів, яких я не схвалюю?

Джон сторопів. Рум’янець повільно відступав з його обличчя.

– Про що ти? – запитав він зміненим голосом.

– Бачиш! – сказала тихо Мері. – Ти таки розумієш, що не маєш права вказувати мені у виборі моїх друзів.

Джон благально глянув на неї, на обличчі – вираз страждання.

– Не маю права? Я не маю права, Мері? – спитав він схвильовано й потягнувся до неї. – Мері…

Мені здалося, що на мить вона завагалася. Її обличчя пом’якшало, але враз сердито відвернулася.

– Ні!

Вона вже пішла, коли Джон побіг за нею та схопив за руку.

– Мері, – тепер його голос був дуже тихий, – ти кохаєш того Бауерстайна?

Вона завагалася на мить, тоді на її обличчі з’явився дивний вираз, древній, як світ, та все ж було в ньому щось вічно юне. Так усміхався єгипетський сфінкс.

Вона спокійно вивільнила руку й пішла, кинувши через плече:

– Можливо.

Вона швидко минула невелику просіку, а Джон залишився стояти там, наче кам’яний бовдур.

Я зробив кілька кроків уперед, навмисно ступивши на сухі гілочки, щоб Джон помітив мене. Він обернувся. На щастя, товариш подумав, що я щойно підійшов сюди.

– Привіт, Гастінґсе. Провів свого друга? Чудернацький чоловічок! Він і справді такий хороший детектив, як думаєш?

– Колись його вважали одним із найкращих.

– Ну, тоді щось у тому є. Але світ – паскудна штука!

– Ти так думаєш? – запитав я.

– Боже мій, звісно! Глянь, який жах зараз відбувається. Нишпорки зі Скотленд-Ярду з’являються