Александра - Напівдоторком, Александра

РУСЛАН

-Та ви просто знущаєтесь з мене!-Документи літали по столу, мало не вцілюючи в обличчя присутніх.- Як, скажіть мені, як можна було втратити такий важливий об'єкт?!

-Кеп, ми не очікували, що буде така підстава, він ніби знав, що за ним слідкують.

-Не очікували...не очікували. Скажи мені, Артеме, в якому підрозділі тебе навчали?- Коли мій тон ставав занадто спокійним всі знали: буде буря.

-Підрозділ таємної спец.розвідки.

-А в мене складається враження, що я взяв людину з вулиці. Ви мали не просто "очікувати", ви мали відчувати це всіма фібрами своєї убогої душі! Такого тупого проколу я навіть уявити не міг. Ви мене розчарували. Валіть звідси. Марк залишся.

Настрій був гірше нікуди. Всю неділю ми впахували, як прокляті, шукаючи бодай хоч одну зачіпку для просування операції, і коли ми її знайшли Артем і Дмитро примудрилися випустити об'єкт з поля зору. Від кого, від кого, а від них такого проколу я не очікував.

-Рус, у нас завелась Криса.-Друг не питав - констатував факт.

-Я знаю, вже давно.

-І що ти пропонуєш робити?

-Ну от тепер подивимось. На стіл викладені всі карти.

-Тобто, ти пропонуєш знов не робити нічого? Чи не занадто довго ми сидимо, склавши руки?

Я встав з крісла і підійшов до вікна. З нього відкривався чудовий вид на ранковий Мілан. Компактні доглянуті будинки, невеликі вулички по яким невпинно снують люди, такий собі міні рай. Італія - чи не єдина з країн Європи, які мені подобаються.

-Марк, ти мені довіряєш?

-А сам як думаєш?

-Ми втрапили в халепу, друже, всі ми. І я не знаю чи вийдемо ми з нею переможцями. Чи принаймні живими.

-У тебе є план?

-Ризиковий. Якщо я все правильно розрахував, все скінчиться швидше, ніж ми розраховували.

-Жертви?

Я не відповів на це питання, бо не знав. Боявся бодай щось говорити.

-Я так розумію, свій план ти мені не повідаєш.

І знову важке мовчання, після якого послідував хлопок дверей. Весь цей час моє тіло було напружене настільки, що з нього мало не струївся піт. 

І так, а тепер обмірковуємо все, що маємо на даний момент. Першочерговою задачею моєї команди по приїзду в Мілан було усунення Каморри. Яке саме усунення: політичне, мережеве чи регіональне - не уточнювалося, значить все разом узяте. Спочатку все рухалося за планом і ми просувалися в самий епіцентр подій, проте втручання Командира все зіпсувало. І саме це, певно бісить мене більше за все, я прорахував все до дрібниць, крім такого результату. Наступним ходом був мій мінібунт проти Осадчука. Впевнений, він думає, що дасть "дитині" відчути трохи свободи, а потім знову спробує стягнути тенета. Проте, з ним пізніше розберуся. Зараз ситуація склалася так, ніби у нас, що називається голяк і я зможу вичислити хто зливає інформацію Осадчуку...

Мої роздуми перервало повідомлення, що прийшло на мій закріплений мобільний телефон, тей, з яким я ходжу у вільний від роботи час. Це була адреса кафе у центрі міста. Ніякого вітання, чи питань, просто адреса і час, 13.10. Подивившись на годинник, зрозумів, що зустріч має відбутися за пів години. Цікаво... Здогадуючись, хто це мав бути, навіть не скидував номер Святу для перевірки.

***

Я йшов невеличкою вулицею нової частини міста, шукаючи потрібну назву закладу, вказаного в адресі. Весь час дороги, мене переслідувало відчуття, що цю назву я десь вже чув. І от, дійшовши до місця призначення я побачив непримітну кафешку, і мене ніби осінило...

П'ять років тому, коли Саша вперше поїхала в Італію, вона мені багато розповідала про різні заклади, які вона відвідувала. Одного разу, дівчина прислала мені фотографію, її улюбленого закладу. Саме це місце вона відвідувала найчастіше, мовляв, після того як Сесіль її сюди привела, це кафе посіло особливе місце в її серці.

Коли я відкрив двері, мене поглинув ураган різних чудових запахів. Кориця, гвоздика, сушені трави і різні чаї - все це в поєднанні з з затишним світлим інтер'єром, створювало неймовірну атмосферу. Розумію чому Саші так подобалося це місце. Уявляю, як вона сиділа за дальнім столиком пила какао з корицею і записувала щось у своєму блокноті...

Оглянувши залу, в кінці біля панорамного вікна, за столиком сиділа Боневіто, ліниво попиваючи каву. Вона пильно розглядала мене своїми темно карими очима, з далеку вони здавалися майже чорними. Неквапливими, навіть лінивими кроками, я підійшов до столику і привітався.

-Доброго дня, Сеньйоро.-Якщо жінка і була здивована тим, що я розмовляю її рідною мовою, то виду не подала. 

-Доброго, Руслане. 

Моє ім'я в її вимові звучало занадто чужорідно, настільки, що вона сама скривилася.

-Можете називати мене Рус, так вам буде легше.- Жінка вдячно кивнула. -А тепер я б хотів перейти до справи, без зайвих прикрас.

-Цікава ви особистість, Русе. Диригент, піаніст, вокаліст, військовий, спец.агент- і все це в одному обличчі. Коли Алекса приїхала до Мілана вперше, було помітно - вона зачарована вами. Після того, як вона мені розповіла про вас, першою моєю думкою було: "Одначе хитрий мудак, вирішив на горі дівчини влаштувати собі комфортне життя." Я не стала чіпати Алексу, вона ще сама не зовсім розуміла свої почуття. Проте знала, рано чи пізно все закінчиться, страшно і болісно. Знала, що їй захочеться кудись втікти, аби тільки подалі від минулого. Не пройшло і пів року, як Алекс мені подзвонила, і попросила допомоги. Знаєш, я очікувала побачити дівчинку з розбитими мріями і нерозділеним коханням, а зустріла жінку з пошматованою душею і сідими очима. Я правильно виразилася, не з сірими, а саме з сідими. В її, колись, прекрасних очах кольору грозового неба, переливалася отруйна ртуть. І я не знала що думати, чи казати, боялася навіть уявити, що сталося. Але коли вона мені все розповіла... Це було страшно, страшно просто чути, навіть мені, людині, що бачила ой як багато, власне, думаю ви і самі знаєте, а вона це пережила. 

-Навіщо ви мені розказуєте те, що я і так сам прекрасно знаю?- Її слова різали по живому, навіть говорити було важко.