Александра - Напівдоторком, Александра

-Остапченко, скільки років пройшло, а моє бажання вимити з милом твій чорний рот в мене тільки зростає.-Забурчала лікар, що вийшла за нами слідом. Схоже, вони з знайомі..?

-Доброго вечора, Валентина Іванівна. Вибачте, це емоції.

-Ганьба тобі, Денисе. Сам лікар, а за жінкою не слідкуєш. Он свідомість втрачає на рівному місці.

-Тепер буду обачніше.

-Ну, ну. Дивись мені!

Жінка пожурила його, мов маленького хлопчика, а потім розвернулася і пішла назад по кабінету.

-Любий, звідки ти її знаєш?-Задала подруга логічне запитання.

-Коли я проходив тут інтернатуру, Валентина Іванівна була головним лікарем. А тепер, любі мої, розкажіть но мені, що сталося...

Звичайно після нашої, а точніше моєї, розповіді Денис був не в дусі. В машині, по дорозі до дому, він прочитав нам лекцію, як втрата свідомості впливає на організм і чому допускати її не можна. 

Коли ми під'їхали до мого провулку, я попросила зупинитися не доїжджаючи до дому. Ден, звичайно, здивувався та все ж, виконав моє прохання. Не знаю чому, та мені захотілося вийти на свіже повітря і пройтися пішки. Попрощавшись з друзями, я вийшла на вулицю і попрямувала в сторону свого дому.

Вдихнувши, прохолодне повітря, яке пахло озоном, ніби після дощу, я роздивлялася все навкруг. Сьогодні було третє жовтня, моя улюблена пора, коли все набуває багряних відтінків, періодично на землю спускаються зливи, а в середині душі прокидається меланхолія. В такі моменти хочеться заварити велику кружку м'ятного чаю завернутися в теплу ковдру і почитати якусь книжку. Власне, що я і зробила прийшовши додому. Тільки замість книги в мене був блокнот. Відкривши потрібну сторінку, я подивилася на записане і... майже нічого не зрозуміла. Запис був відносно короткий, трохи більше ніж пів сторінки, проте, я майже нічого не можу розібрати. У Руслана був завжди дуже чітко вичерчений почерк, а тут.. Безумовно, це було написано його рукою, але в стані якогось афекту чи сильного поспіху.

***

"22 серпня. 

Я знайшов її і знову втратив.

Вона була так близько..Я ніби відчував її терпкий запах на смак. Краще б Осадчук не казав мені де вона... Краще б все залишалося так як було...

Вона була така гарна, така неземна королева. Багряна троянда - велична, спокуслива. 

"-Forse... Tuttavia, questi farmaci non cureranno, ma attenueranno solo i sintomi per un po'. È necessario affrontare la malattia(Можливо... Проте, ці ліки не вилікують, а лише на час притуплять симптом. Потрібно розбиратися з хворобою)"

Ти моя недуга, яра нескінченна, смертельна недуга

Вона не знала, хто під маскою, чи принаймні робила вигляд що не знає.

Сьогодні для нас все закінчилося. У неї нове життя, а я вже потонув у цьому кров'яному болоті.

Будь щаслива, моя дівчинка, але без мене..."

Останнє речення, ніби пролунало в моїй голові, голосом Руса. 

Пальці геть ослабли, і тоді, блокнот з глухим звуком впав на підлогу. Я не могла повірити... Прокручуючи в голові той день, я згадувала все. Саме тоді я дізналася про свої проблеми з тактильністю. Згадала чоловікав масці, який курив прямо біля входу. Чому я до нього підійшла, навіть не зрозуміла. Мене щось, ніби потягнуло. І та розмова була для мене абсолютно незрозумілою, навіть дивною. Проте, в тей момент саме вона мене заспокоїла. Він мене заспокоїв. Як, власне, і завжди.

Від усвідомлення того, наскільки він був близько, саме в той момент, як був потрібен, тіло заполонив відчай. Чому..? Чому ти прийняв рішення просто піти? Я так потребувала тебе. 

Гіркий сміх заполонив кімнату. 

Не мені судити про його рішення. Руслан вчинив так само, як і я, просто... милосердніше. Я хоча б не знала, що він був поруч, тому це не було так болісно.

Я і Руслан. Два воїна, два бійця. Він - в роботі, я - в своєму житті. 

Тоді Дмитро був правий, кажучи, що коли в душі царює війна, життя перетворюється на суцільне поле бою. Ми обоє загралися у війнушки і забули про найголовніше. Про нас. Ми - найголовніше, що у нас є і ніякого другого життя не буде. То чи варто втрачати ті дорогоцінні крихти, що в нас залишились?