Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

“До речі, не думай, що якби не я, він не почав би війну - він і сам думав про неї і давно планував її. Взагалі, я багато чого від нього навчився - комплекси малих людей часом народжують чудовиськ, а його чудовисько злякало навіть мене.”

“Я вже говорив, що ви, люди, такі дурні - я б так і помер би в подобі путлера, як ви його називаєте, але твій батько скористався Оком і звільнив мене! Воля! Нові можливості” - він здійняв руки над головою, наче спортсмен-переможець.

“Шкода, що ви не побачите, що я можу зробити з цією реальністю. У мене така багата уява! Все, що ви бачили й переживали, було лише початком. І я не можу дозволити вам іти далі. На всіх вас чекає доля вашого друга. Взагалі-то він помер щасливим… “

Ірина повільно відходила від чоловіка, намагаючись приєднатися до брата. Але істота різко, непомітним для ока ривком, наче телепортувавшись, опинилась поруч з нею і схопила Ірину за плече, а з темряви навколо них проявились тіні, які почали рухатись у напрямку Олексія і друзів, які згрудилися позад нього. Їх темне ганчір’я неначе майоріло від вітру, хоч в лісі було тихо, як на нічному цвинтарі.

Раптом Ірина подала голос - “Турчику, ти пам’ятаєш, я говорила, що якщо на небі не вистачає зірок, ми можемо самі їх запалити? Пам’ятай про це” - її голос був спокійним і проникливим, -  “Я зараз запалю зірку. Заради всіх нас.”

Вона витягнула з-за спини руку і показала гранату з уже вивільненою чекою.

“Падайте!” - вигукнула вона.

Рвонуло не надто гучно, хоч вибух був потужним - всі звуки в темряві були придушені. Спалах теж був не надто вражаючий, однак тіні навколо них подалися назад, мов намагаючись втекти, неначе навіть ця невелика вивільнена частинка світла, могла їм смертельно зашкодити. 

Зашкодили їм, схоже, все ж таки уламки гранати, які як виявилось, вбивали тіней не гірше за будь кого іншого (“чому ж їх не вбивали стріли?” - встиг подумати Тоха). Хоч їх “трупи”, що стали тепер просто купами чорного ганчір’я, які все ще слабко ворушилися неначе клубки змій, просто поступово розвіювались чорним димом, який здавався чорнішим за темряву, і скоро на їх місці не залишилося анічогісінько. 

Істоти, що вдавала з себе батька, теж не було в полі зору, хоч ніхто не тішив ілюзій стосовно його загибелі. А від Ірини взагалі мало що залишилося - лише кілька обгорілих решток. Це був кінець. Олексій впав на коліна, засліплений сльозами, не здатний усвідомити те, що сталося. Ірина була його світлом, його надією, кращою його версією - щирою, чистою і світлою... А тепер її не стало.

“Навіщо тоді це вся? Ця подорож…” - прошепотів він, осліплений сльозами - “ Ніщо не має сенсу. Краще мені теж залишитися тут, поруч з нею…”

Друзі стояли поруч, загублені й приголомшені, не знаючи що робити далі.  Тетяна перша опустилася на коліна поруч з Олексієм і обняла його, міцно притиснувши до себе. За мить до них приєднались Андрій з Тохою. Їх залишилось всього четверо, вони були пригнічені, вони втратили надію на успіх цієї подорожі, їм залишалось лише триматись один за одного. 

Так вони простояли над рештками Ірини досить довго, аж поки їм все ж таки вдалось більш-менш привести Олексія до тями, очі якого втратили звичайний блиск, він рухався повільно і уривчасто як зомбі, явно не розуміючи де він і що робить. Пристрій світився яскраво-зеленим (тепер його взяв Тоха, бо Олексій був все ще не в собі від горя і не бачив нічого навкруги), вказуючи їм напрям для руху, і зрештою, друзі вирішили йти далі, поховавши те, що залишилось від Ірини в лісному піщаному грунті, вкритому м’яким прілим листям, і змайструвавши хреста, на перекладині якого вирізали її останні слова - “ Якщо на небі не вистачає зірок, ми можемо запалити їх самі”...