Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– Можливо – знизала я плечима, поки заінтригована людина-аналізатор в моїй голові намагалася зрозуміти, як монстр так змінився. Це здібності демона? А якщо так, що ще він може?

– Візмеш мене собі? – засяяли надією його вже людські карі очі.

– Ні – мотнула я головою.

– Та чого ж?!

Ось так сперечаючись ми йшли увесь день. Через поле, над річкою, повз сіл…

Чорт намагався запевнити мене, що він мені ну дуууже потрібен, а я останні години дві стримувала бажання зробити його мішенню для стріл і метання ножів.

– ВА!!! Все! Мені усе одно! Роби, що хочеш! – не витримала я.

Оленятко на моїх руках крупно здригнулося від несподіваного крику.

– Ура!

– Але! – підняла я у гору палець – Мене не повчати, жити не заважати і опікуватися за себе будеш сам.

– Гаразд. А як ти мене назвеш?

– Що? – розгубилася я

– Відьма, яка володіє чортом має дати йому ім’я.

– Будеш Рудиком – відмахнулася я

– Фе! Як собака? – скривився чорт

– Ля, просить назвати та ще й не задоволений! – обурилась я

– Ти он навіть оленятку Шекспіром назвала!!! А мене Рудиком! Де справелдивість?!

– Шекспір мене не доставав! – огризнулася я у відповідь.

– Могла обрати ім’я і по краще! – не слухав нечистий.

– Це яке наприклад? - іронічно вигнула я бров.

– Вільям, Теодор, ну, або Альберт.

– Ну тоді Альберт – не довго думаючи відмахнулася я.

Альберт задоволено посміхнувся і вточнив:

– А ти?

– Що я? – питально вигнула я брови, зовсім розгубившись. Що йому ще від мене треба?

– Як тебе звати?

– Мирослава – розуміючи, що від нього відмахатися не вийде все ж таки обізвалася я.

Отак в мене і з’явилось чортеня на Святвечір…

***

– О, ти і історію нашого знайомства нашкрябала – хмикнули за моєю спиною.

Відірвавшись від аркушів, я озирнулася.  За вікном, під яким я сиділа сяяли зорі, ледь-ледь розсіювало темряву кімнати вийнятої у трактирі полум’я свічки… годинник, що показував другу годину ночі, творчий безлад, чорнила, перо і папірці…  За мною босими ногами на дерев’яній підлозі стояв як і завжди бодрий Альберт, перелистуючи вже списані мною папірці.

– Конспектуєш на випадок амнезії? – не зміг промовчати чортяка, єхидно посміхаючись

– Таке краще не згадувати – награно скривилась я.

– Ти раниш моє серце – театрально приклав руку до лоба юнак.

– Ти темний. Його в тебе немає – нагадала я повертаючись до папірців.

– Зовсім мене не ціниш – усе також награно хникав він.

– Час йде, а ти усе такий же набридливий – покачала я головою.

– Можливо – переставши корчити з себе помираючого посміхнувся Альберт – Але ти маєш признати, що кращого подарунку на святвечір за все своє життя ти так і не отримала.

Я лиш покачала головою, вертячи у руках перо. І за які гріхи я отримала цей «подарунок»?