Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– Ну, припустимо, повірила. І що ж тобі треба? – голос мій не змінився, хоча відчуття внутрішньої тривоги почало зростати.

– А візьмеш мене собі?

– Що? – поперхнулася я від несподіванки.

– Можна твоїм чортом стати? – перефразував питання демон так, наче це була звичайна розмова.

Я підвелася, відкрила вікно і обперлася на підвіконня, визирнувши на прохолодну вулицю, що виблискувала сріблом снігу в ранішніх променях сонця. 

– Тобто ти хочеш стати моїм ручним нечистим? – поглянула я прямо в його кроваво-червоні очі, намагаючись зрозуміти, чи це якийсь дивний жарт.

Демон спокійно кивнув.

Моя голова загуділа, від складності обробки цього питання. Я згадала всі ті історії, легенди і повір'я, які чула від бабусь і дідусів. У старовинних українських байках часто згадувалася дружба відьм з демонами, що ті нібито укладали угоди з нечистими, отримуючи від них силу і могутність. Відьми керували чортами, підкорювали їх своїй волі, а ті служили їм в обмін на щось. Але ж я не відьма! У мене ніколи не було ніякої магії, ніяких угод із потойбіччям.

– Але я ж... не відьма, – прошепотіла я більше до себе, аніж до нього, намагаючись збагнути, що йому взагалі потрібно.

– Так, – спокійно підтвердив рогатий, його голос був твердим і впевненим, наче це взагалі не мало значення. Він ніби не бачив жодної проблеми в тому, щоб бути підвладним звичайнісінькій людині, яка не має жодного відношення до чаклунства.

Сказати, що я була вражена - нічого не сказати. Що йому насправді треба? І чому саме я?

Я мовчки дивилася на нього, намагаючись осягнути почуте. Відчуття реальності поступово розпливалося, а мої думки кружляли, наче в заплутаному лабіринті. Що він сказав? Чорт… хоче стати моїм? Моїм підлеглим? У голові було порожньо. Це було абсурдно.

– … – декілька митей я просто розглядала демона в денному світлі, що був звичного розміру і здавався не таким вже і страшним – А як же помста?

– За що? – здивувався на цей раз монстр.

– Та хоча б за розкриття і вбиту хазяйку.

– Ти справді думаєш, що я горів бажанням прийти у цей світ та ще й виконувати забаганки якоїсь там старої відьми?

– Тоді на кой ти за мною ганявся з самої Полтави? – нахмурила я брові

– На цьому світі дико нудно. От я і подумав, що з такою відьмою, як ти буде цікавіше.

– Гаразд – зробила я вигляд, що повірила – Тоді інше питання: з чого ти узяв що я захочу взяти тебе собі?

– Ти постійно сама. Нудно, мабуть… – наче це і так було зрозуміло обізвався нечистий

– Цікава версія, але мені і так добре – вирішала закінчити цю цікаву, але безплідну бесіду і закинувши до рота остатки каші пішла за речами.

Збирала речі я, наче зачарована. Здивування охопило мене повністю. Я ж звичайна людина, як це взагалі можливо? Ніяких чар, ніяких магічних здібностей, про які я б знала, у мене точно не було. Мені завжди здавалося, що такі речі існують тільки в легендах, а тут ось воно — прямо переді мною. Розсудливість протестувала проти всього цього.

Я не відьма! Я не могла збагнути, чому він звернувся саме до мене. Усі ці історії про відьм і демонів завжди здавалися мені чимось далеким, казками, які годилися для лякання дітей біля вогнища, а не для реального життя. Але тепер мене переслідує справжній рогатий, і навіть не для того, аби вбити, говорить зі мною про якісь угоди, пропонує свої послуги.

Чорт дочекався поки я зберусь. І навіть той факт, що я вилазила з оленям на руках через протилежне вікно, аби з ним не зустрічатися його не засмутив. Хотілося втекти від нього. Втекти від безглуздя, але мені не дали.

– Ну чого ти, а? Ти он навіть оленя взяла, а мене не хочеш – занив монстр, коли я зробивши вигляд що не побачила його пішла далі.

Я знову промовчала.

Ні, ну а що робити?

– Відьмо… ну відьмо! Давай товаришувати. ВІДЬМО! – закричав він, не помітивши бажаної реакції.

– По-перше, я не відьма – різко розвернувшись до нечистого обличчям зло прошипіла я – А по-друге відчепись. Я працюю і існую одна.

– Відьмо, я не відчеплюся, поки не дозволиш з тобою подорожувати

– Не дозволю – процідила я крізь зуби.

– Чого? – нахмурив брови ображений чорт

– Я тобі не вірю

– Як? Я ж заради тебе того найомного вбивцю вбив!!! – обурився монстр.

– А де тіло? – вишкірилася я, не повіривши.

– Обпалений труп у лісі – пакісно посміхнувся він – ніхто і не здогадається – противно захихотав він – То як? Візьмеш?

– НІ!

– Та чого ж? – насупився монстр

– В очі сильно кидаєшся. Тай… ти темний! Нечистий! Я, звісно не набожна, але водитися з демоном не збираюся…

Не слухаючи мої подальші слова монстр перебив:

– А якщо так? Все одно кидаюсь?

Я, яка давно вже відновила свій шлях впевнено крокуючи далі, покосилася на демона.

За мною йшов хлопець.  Ну просто хлопець. Руки, ноги, голова. Тільки рога, червоне волосся і нелюдські очі вибивались з образу простака. А ще… на ньому не було одягу. Власне, як і на чорті, але на гігантській туші з червоним хутром це не так помітно, як на спортивному юнаку, що босими ногами крокував по снігу.

– Господи, одягнись – хлопнула я себе по лобі

– Я чорт – єхидно посміхнувшись виправив він.

– Чорт, ти справді думаєш, що яскраво-червоне волосся і рога нікому в очі не кидаються? – парадуючи його тон вточнила я.

– А так?

– Піди спочатку одягнись, а. Мені на тебе холодно дивитись – здригнулася я, на мить уявивши, як це: гуляти голим у мороз. Холод пробіг по тілу і я мимоволі сильніше притисла оленяту до себе.

– Але мені не холодно…

– Я з тобою не розмовляю – прискорила я крок.

– Гаразд – зітхнув хлопчина і розчинився прямо у повітрі.

Вже через мить хлопець-демон, вже одягнений у костюм вершника, без рогів і з каштановим волоссям з’явився переді мною.

– Так краще?