Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

кивнула, і цього було достатньо. Вона все розуміла. Він вершив

гідний анналів подвиг боягуза і тікав на інший край Сонячної

системи, бо хотів уникнути Міллера та Кільця і всього з ними

пов’язаного. І якби їм треба було доправити людські органи для

чорних трансплантологів, наркоту, секс-роботів чи будь-що інше

в тих ящиках, він би однаково дав на це згоду. Бо він був

наляканий.

На зовнішній периферії Церери гравітація від її обертання

навколо власної осі відчувалася найсильніше. Голден міг би

навіть уявити, що він на Місяці або на Марсі. Вантажні

платформи, що, вгризшись у поверхню, зміїлися навколо малої

планети, ніби товсті жили, були готові прийняти мехів із

контейнерами. Погано заретушовані шрами на стінах позначали

місця нещасних випадків. У повітрі тхнуло охолоджувачем

і дешевими повітряними фільтрами, які викликали в Голдена

спогади про підкладки для пісуарів. Заплющивши очі, Еймос

чалився у невеличкому ліфті на електро приводі.

— То що? Маємо роботу?

— Так, — відповіла Наомі.

Еймос ледь розклеїв повіки, коли вони підійшли. На його

широкому лобі лягла самотня зморшка.

— І ми раді?

— Нам ОК, — відказала Наомі. — Давай розігрівай ліфт.

Вантаж прибуде за десять хвилин. І нам, можливо, доведеться

швидко забиратись, але так, щоб не викликати підозр.

Спостерігати за злагодженими діями екіпажу, який довго літав

разом — це краса. Тривалий досвід породжував плавність усіх

рухів, їхнє глибоке розуміння та граційність. Уже за вісім хвилин

після появи Голдена з Наомі «Росі» був готовий приймати

вантаж. Але нічого не сталося ні за десять хвилин. Ні за

двадцять. Ні за годину. Голден міряв кроками найближчу до

вхідного люка платформу, по його спині почав бігати холодок.

— Ти впевнена, що ми маємо роботу? — перепитав Еймос.

— Мені ці типи здались мутними, — по рації відповіла з-за

свого робочого місця в бойовій рубці Наомі. — Я би сказала, що

нас нагріли. От тільки ми ще нікому не повідомляли своїх

рахунків.

— Бос, ми тут на лічильнику, — озвався із кокпіта Алекс. —

Вантажні доки беруть похвилинно.

Голден прикусив язика, щоб не зірватися від роздратування, і відповів:

— Я наберу ще раз.

Він дістав свій термінал і набрав офіс експортної компанії. Але

почув тільки голос автовідповідача, як і в останні три спроби.

Голден чекав на звуковий сигнал, щоби записати чергове

повідомлення, та перш ніж він устиг це зробити, на дисплей

надійшов зустрічний дзвінок із того ж самого офісу. Він

перемкнувся.

— Голден слухає.

— Я вам дзвоню із чемності, капітане Голдене, — промовив

голос на протилежному кінці. Відеосигнал транслював лише

сірий логотип компанії «Маргінальний експорт» на сірому

тлі. — Ми відкликаємо своє замовлення. І я би радив вам

відлітати з того доку дуже-дуже скоренько.

— Ви вже не маєте права відмовитись, — Голден намагався не

зі рватися на крик і лишатися професійним попри напад

паніки. — Ми підписали угоду. Ваша передоплата у нас. Ми не

повертатимемо її.

— Можете залишити її собі, — відповів співрозмовник. — Хоча

вважаємо порушенням умов контракту те, що ви нас не

повідомили про свою поточну ситуацію.

«Ситуацію?» — здивувався Голден. Звідки їм знати про

Міллера? Не могли ж вони…

— Я не…

— Люди, що цікавилися вами, покинули наш офіс хвилин п’ять

тому, тож я радив би не затримуватися на Церері. Прощавайте, пане Голдене…

Еймос тер бліду шкіру на вже порослій щетиною, а колись

лисій голові обома руками. Він зітхнув:

— У нас проблеми, капітане?

— Угу.

— Уже біжу, — відповів Еймос і зліз із навантажувача.

— Алексе, через скільки ми зможемо злетіти? — поцікавився

Голден. Він біг через увесь док до вхідного люка. Усередині

ніяких замків він не помічав. Та й навіщо вони тут потрібні? Ці

доки орендували на короткий