Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

Чернець кивнув.

— Тож не думаю, що коли ти викупиш копію назад, це посприяє злу, — він поплескав монаха по плечу та благословив. Настав час рушати.

Маленький хранитель вогника знань побрів назад до свого абатства пішки. Дні й тижні він був у дорозі, та серце його співало, коли наближався до засідки злодіїв. «Роби з ним усе, що волієш», — сказав Папа Лев про золото. І не лише це, тепер чернець, на додачу до калитки, мав відповідь на знущальне питання харциза. Він думав про книги в приймальні, що чекали на пробудження.

Проте розбійника у засідці не виявилося, як того сподівався Френсіс. Стежку там перетинали свіжі сліди, проте ознак грабіжника не було видно. Сонце пробивалося крізь дерева й відкидало на землю тінь від листя. Ліс хоч і був не надто густий, проте давав холодок. Монах сів біля шляху перепочити.

Посеред дня із темного лісу запугукав сич. У блакитному клаптику поміж крон кружляли грифи. Ліс того дня здавався мирним. Сонно дослухаючись до горобців, що копошились у сусідньому кущі, Френсіс зрозумів, що йому справді байдуже — прийде злодій сьогодні чи завтра. Дорога настільки довга, що він, чекаючи на харциза, не відмовився би насолодитися зайвим днем відпочинку. Тож монах сидів і споглядав за стерв’ятниками. Періодично він позирав на стежку в напрямку його далекого дому серед пустелі. Злодій обрав чудове місце під свій барліг. Звідціль шлях проглядався більше ніж на милю в обидва боки, а сам він лишався непоміченим під шатром лісу.

Дорогою вдалині щось наближалося.

Брат Френсіс прикрив рукою очі від сонця і спробував роздивитися цей рух. Ген у долині внизу сонце яскраво заливало галявину, котра утворилася на місці, де лісова пожежа розчистила кілька гін землі обабіч шляху на південний захід. У палі денного світила над сліпучим дзеркальним путівцем стояло марево. В очах усе іскрилося та переливалося, тому докладно роздивитися нічого не вийшло, але посеред полуденного жару мерехтіла чорна риска. Інколи здавалося, ніби в неї є голова. Інколи вона повністю губилася на блискучому підсонні, але попри те — поступово наближалася. Одного разу, коли сонце подолом прикрила хмара, втомлені короткозорі очі монаха перестало сліпити, і він таки зрозумів, що мерехтлива риска — насправді людина, впізнати яку все одно було годі. Його пройняв дрож. Щось у тій точці видалося аж надто знайомим.

Але ж ні, це не може бути те саме.

Монах перехрестився й почав молитися, вхопивши розарій, але при цьому не зводив очей із далекої риски, що тремтіла в розпеченому повітрі.

Доки він чекав на розбійника, вище на пагорбі точилася дискусія. От уже практично годину там односкладово перешіптувалися люди. Тепер їхня розмова завершилася. І двокаптурний поступився однокаптурному. Обидва сини Папи тихо вилізли із-за своєї щіткової порослі та поповзли схилом униз.

До Френсіса їм лишалося вже з десяток кроків, коли покотився камінчик. Чернець саме втретє бурмотів «Ave Maria» четвертого Славного таїнства розарію, аж раптом озирнувся.

Стріла поцілила йому просто межи очі.

— Їсти! Їсти! Їсти! — заволали діти Папи.

На південно-західному тракті старий мандрівник присів на колоду і заплющив очі, щоби відпочили від сонця. Він обмахувався обідраним солом’яним брилем і жував пряне листя. Старий уже довго брів. Пошуки здавалися безкінечними, та завжди зоставалася надія знайти те, що потрібно, на наступному пагорбі чи за вигином стежки. Припинивши обмахуватися, він знову примостив капелюха на голову і почухав скуйовджену бороду, роздивляючись навколишній ландшафт. Просто попереду на схилі лишився клаптик невипаленого лісу. Він обіцяв приємну тінь, але, незважаючи на це, подорожній сидів на сонці і спостерігав за цікавими грифами. Вони збилися в зграю й ширяли досить низько над деревами. Одна пташина наважилася спуститися нижче крон, але швидко вилетіла назад, залопотівши крилами, поки не знайшла висхідний потік повітря і не почала плавний підйом. Темна ватага стерв’ятників, здається, на роботу крильми витрачала енергії більше, ніж їм притаманно. Зазвичай вони ширяють, зберігаючи сили. Тепер же кидалися в повітрі, ніби їм не терпілося сісти на землю.

Доки грифи лишалися зацікавленими, та не дуже беручкими, чоловік поводився так само. На цих пагорбах водилися ягуари. А за вершиною жив дехто гірший, інколи цей дехто нишпорив далеко.

Мандрівник чекав. Урешті стерв’ятники опустилися між деревами. Чоловік зволікав іще хвилин зо п’ять. Потім підвівся і покульгав до залісеного клаптика, розподіляючи вагу між ногою й патерицею.

Скоро він увійшов до переліску. Птахи роїлися над рештками людини. Подорожній відігнав їх палицею і дослідив останки. Значних частин не вистачало. Череп наскрізь пробила стріла, показавши наконечник на потилиці. Старий нервово роззирнувся по чагарях. Нікого не побачив, та неподалік від дороги знайшлася купа слідів. Лишатися було небезпечно.

Безпечно чи ні, а справу треба зробити. Літній мандрівник знайшов місце із досить пухкою землею, щоб копати руками й ціпком. Поки він там грібся, над верхівками дерев низько кружляли сердиті грифи. Іноді вони кидалися до землі, а тоді знову піднімалися в небо. Минала година, друга, — а птахи занепокоєно лопотіли крильми над схилом.

Урешті одна приземлилася. Почала обурено походжати по купі свіжого ґрунту із каменем-позначкою з одного боку. Врешті зграя темних стерв’ятників покинула те місце і на висхідних потоках злетіла вгору, голодно оглядаючи землю.

За Долиною мутантів вони знайшли мертвого кабана. Птахи радо помітили його і почали спускатися на трапезу. Ще пізніше на далекій гірській стежці ягуар облизав пащу і покинув свою здобич. Вдячні грифи скористались і цим шансом, аби завершити свій бенкет.

Стерв’ятники щосезону відклали яйця і з любов’ю вигодовували молодняк — то мертвою змією, то шматками дикого собаки.

Підлітки міцнішали, шугали високо й далеко на чорних крилах, чекаючи, поки плодюча земля не пошле їм багато падла. Іноді вони обідали якоюсь жабою. А колись — посланцем із Нового Риму.

Крила несли їх над рівнинами Середнього Заходу. Вони раділи тим пишним дарам, які кочівники полишали за собою, рухаючись на південь.

Грифи відкладали яйця щосезону і з любов’ю вигодовували молодняк. Земля століттями щедро їх годувала. І ще століттями годуватиме…

Певний період частування були добрими в околицях Червоної ріки[84], та потім на кривавих бойовищах виросло місто-держава. Стерв’ятники не любили нові міста-держави, хоча схвально ставилися до їхніх падінь. Птахів відлякала Тексаркана, і гніздилися вони тепер далеко на західних рівнинах. Як і всі живі істоти, вони збагачували Землю своїм родом нескінченну кількість разів.

Нарешті прийшло літо Господнє 3174-е.

Ширилися чутки про війну.

Fiat Lux[85]