Рута Богдан - Тримай мене міцно

варто перепрошувати. Я розумію, — Божедар спокійно впустив її у темні глибини своїх очей. — Почекаємо, поки рана заживе, і спробуємо знищити їх разом із кріслами на Лисій горі, до того, як він промовить заклинання. Тепер у нас є трохи часу до місячного затемнення.

— Через три дні? — уточнив Данило.

— Так, через три дні.

— Добре. — Данило обернувся до Марії. — Чим ти лікувала? Окрім води.

— Живосилом.

— Змії про тебе пам’ятають, — посміхнувся Данило.

— Так, і я їм дуже вдячна.

— Вони знають про це. — Данило допоміг Захару сісти зручніше. — Як ти почуваєшся?

— Неначе тільки народився, — посміхнувся Захар.

— Живосил швидко діє.

— Так, ми пам’ятаємо, — сказала Марія.

Божедар пильно подивився на характерника.

— Думаю, що ще декілька замовлянь не зашкодять для швидшого одужання.

Мольфар підійшов до Захара, вийняв із кишені великий круглий гладкий сірий камінь, простягнув руки до неба і погладив його, перекладаючи з руки у руку.

Цей камінчик я тримаю,

Хворобу на нього збираю!

Хай камінчик біль бере,

А його врятує!

Мольфар відійшов до краю галявини, розмахнувся і викинув камінець якнайдалі. Потім повернувся до решти. Чорні очі турботливо дивилися на Захара.

— Тобі краще поки що не рухатися. Відпочинь.

— Що ж, тепер у нас залишився єдиний шанс. І цього разу ми не маємо права схибити, — Захар уважно оглядів присутніх.

— Так. Ми зробимо все можливе, — сказала Марія. Такі знайомі зелені рішучі вогники яскраво миготіли та виблискували у її очах.

* * *

Червоні відблиски сонця, що заходило, яскравими плямами сяяли на чудернацької форми кріслах, які стояли колом на верхівці гори. Їх було тринадцять, і всі вони пройшли великий шлях, щоб цього визначного вечора зібратися тут, на самій верхівці Лисої гори. Які ж вони гарні! Кожне особливе, зі своїм декором, чудовим різьбленням та відтінками кольору.

Лео ніжно провів рукою по спинках, підлокітниках, сидіннях. Він милувався ними, дивився на них так, неначе це його коханки зібралися тут для зустрічі з ним. Сталевий погляд кудись раптом зник, а натомість в очах з’явився лагідний сірий блиск.

У середині кола стояла Агата. В руках вона тримала Книгу Влади. Жінка уважно спостерігала за рухами Лео.

— Ти їх так пестиш, неначе це зовсім і не крісла, — насмішкувато кинула Агата і повільно покрокувала уздовж кола, притискаючи до себе книгу.

— Та-а-а-к, — протягнув Лео, пестячи чергове крісло. — Я збирав їх довгі роки, плекаючи свою заповітну мрію.

Зненацька він різко зупинився і врізався пронизливим поглядом в її темні очі. На мить жінці здалося, що її мозок розколовся навпіл. Але вона швидко опанувала себе і виштовхнула його зі своєї свідомості. Вона покрокувала далі, погладжуючи ручки крісел.

— А ти не боїшся, що той, кого ти покличеш, поглине тебе? Забере твоє тіло, знищить твій мозок… Стане тобою. А ти зникнеш…

Агата замислено вдивлялася в крісло, навпроти якого вона якраз опинилася. Воно таке гарне… Жінка погладила різьблення на спинці. Дивовижна робота… Раптом її охопило нестримне бажання сісти у нього. Вона зробила крок до крісла.

— Не смій!

Жахливий рик рознісся над вершиною. Агата завмерла від несподіванки. Але швидко прийшла до тями і невимушено посміхнулася.

— Чому?

Удар сталевих очей був досить болючим. Але їй це байдуже. Вона не така слабка, якими виявилися інші, кого він знаходив для допомоги. Всі вони зникли. А вона жива. І вмирати не збирається.

— Не треба так волати. А то ще хтось на звук прибіжить, — зверхня посмішка скривила її симпатичні вуста.

Агата продовжувала мовчки спостерігати, як Лео милується кріслами.

— То коли час? — нарешті не витримала чаклунка.

— Одразу, як почнеться затемнення.

Агата підняла голову і з надією подивилася в небо. Скільки ще його там чекати? Вже ніякого терпіння немає. Раптом хмари почали розступатися. Нарешті!

— Дивись, місяць уже видно! — радісно закричала Агата і похапцем почала гортати сторінки у книзі.

Лео підняв голову і побачив на небі яскравий місяць. Несподівано темна тінь почала повільно насуватися на нього. Ось уже невеликий його шматок поглинула темрява. Ще трохи, і вони не встигнуть…

Лео підскочив до Агати.

— Дай сюди!

Він грубо вихопив з її рук книгу і почав гарячково гортати сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну.

— Знайшов!

Лео швидко вийшов на середину кола. Навпроти нього стала Агата. Він віддав їй книгу. Жінка тримала її перед Лео так, щоб він бачив текст. Чаклун почав промовляти заклинання якоюсь давньою незрозумілою мовою.

Його голос звучав усе гучніше й гучніше, і раптом земля усередині кола почала горіти, із неї почулося ревіння, воно швидко посилювалося. Позаду Агати із землі повільно вийшов пиловий силует, поступово він збільшився і набрав форми великої істоти. Лео продовжував дуже голосно промовляти заклинання. На вустах Агати грала посмішка.

Раптом із неба спустилися орел, сокіл, голубиця, ворон і ластівка та сіли прямо біля вогняного кола. І ось уже Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар швидко оточили крісла. Вони витягнули праві руки трохи вверх і вперед. Раптом у кожного з руки вирвався товстий кольоровий промінь, які поєдналися над центром кола. Від них світло опустилося на крісла по зовнішньому краю кола.

Погляд Агати напружився. Вона роздратовано оглянулася на Захара, Богдану, Марію, Данила і Божедара.

— Швидше, ти маєш встигнути!

Лео продовжував читати заклинання, поступово підвищуючи голос. Силует став менш прозорим і більш оформленим. Земля горіла ще більше. Раптом силует з ревом злетів над колом, з нього вирвалося полум’я, яке полетіло на Захара, Богдану, Марію, Данила і Божедара. Вони направили свої промені на силует, неначе окутуючи його і тримаючи над галявиною, не даючи можливості вилетіти за цей кордон.

Нарешті Лео закінчив промовляти заклинання. Агата поклала книгу на землю, і вони вийшли з кола. Знайомий сталевий блиск вивів Марію з рівноваги. Лео рвучко викинув праву руку вперед. Смерч полетів прямо на жінку. Вона впала.

Очі Захара стали чорними. Ні! Вона не загине! Стільки пройти, стільки пережити, і щоб усе ось так несподівано скінчилося? Не буде цього!

Він зробив крок у її напрямку, але без двох променів силует одразу почав рухатися, звільняючись від їх кордонів. Захар швидко повернувся до кола.

— Тримайся, люба! Ти сильна! Ти зможеш! — прошепотів він.

Марія лежала на землі. Перед її очима розляглася блискуча блакитна ріка. Вона поважно несла свої води до далеких земель, що простяглися десь на іншому кінці землі. Раптом попереду вона побачила високу ставну красуню у блакитному, неначе сяючому, вбранні. Вона вийшла із річки і рухалася до Марії. Її очі сяяли, неначе