Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

шию. «Найгірше, що може бути, — передозування», — думаю я собі. Виходжу в коридор і пшикаю по чотири рази в кожний черевик. Іноді, якщо довго не знімати черевики, мої ноги мають неприємний запах.

Я проходжу повз дзеркало в коридорі й думаю: «Отак і повинен пахнути справжній чоловік».

Потім повертаюся до ванної, а там нема чим дихати.

Відчинене вікно й інтенсивне провітрювання не дає жодного ефекту. «Joop», видно, потужніший, ніж я очікував. Інтенсивніший. Але пахтить не ванна. Це я так пахчу…

Справжні чоловіки так не пахтять. Бо я смерджу старим туалетом.

Уф! І година вже пізня. Мабуть, ліпше спізнитися на свято до Уле, ніж прийти в образі ходячого флакона з парфумами. Не закоркованого…

Я знову залажу під душ. Довго шкребу себе губкою. Доки шия стає бурякового кольору. І закінчується тепла вода в крані.

Зрідка, та все ж іноді, буває, щастить. Я вже на три чверті години спізнююся на свято до Уле. Аж раптом на порозі з’являється тато й здивовано витріщається на мене. Він же мав затриматися на курсах до пізньої ночі! Але мені щастить: він зможе підвезти мене до Уле.

Мені дуже незручно, що я напівголий метаюся коридором, бо за спиною тата стоїть електричиня. Тато пояснює, що нарешті настав час замінити електрощиток. Ага, ось чому вона тут…

Щоправда, вигляд вона зараз має трохи інакший. Мабуть, випрала свій робочий комбінезон, бо сьогодні в святковій блузці, на губах — помада. Щось не пригадую її раніше такою.

Тато каже, що має ще плани на сьогодні. Зайшов додому лише перевдягнутися, бо йде на якусь там вечерю. Тому це таки дуже добре, що я заночую в Уле. Це просто чудово.

Я погано чую, що він говорить, більше вгадую, бо електричиня шалено чимось гуркотить в електрощитку.

— Цікаві курси? — питаю в авті.

— Так, я навчився ЗАХОПЛЮВАТИ увагу публіки, — відповідає тато.

— О, це як?

— Штормом!

А тоді тато починає говорити про щось зовсім інше.

— Що це, до речі, за список у твоїй кімнаті? З якимись номерами телефонів?

Я ціпенію.

— Список?

— Так! З жіночими іменами й телефонами?

— Отой, що вісім імен? — питаю я лише для того, щоб виграти час.

Я вже здогадався, який список знайшов тато. Список жінок, котрі відповіли на оголошення.

Жах! Я гарячково думаю. Пам’ятаю, що в списку, на щастя, лише імена й номери. Нічого про собак чи особистих тренерів.

Тому напускаю на себе невимушеність і кажу:

— А, це ті, що цікавилися дачними туалетами, — і додаю: — Мені весь час хтось телефонує, замість телефонувати тобі…

Рятуйте, хто може! Не дай Боже, закінчу одного чудового дня життя кримінальним злочинцем! Мене добряче лякає моє вміння брехати.

— Аж так багато? — дивується тато. — Нівроку! Це все, мабуть, через моє оголошення в газеті.

Він задоволено всміхається.

Спершу я відчуваю радість і полегшення, а потім — докори сумління. Знову… Бо татова реклама зовсім не така заманлива, як він собі уявляє. Добре, що тато на тому й заспокоївся. Хай тішиться поки що…

У кінці дороги видніється дім Уле. З надувними кульками на воротах. Я відчуваю, як поколює в животі.

— Що це за запах? — раптом питає тато.

— «Joop», — кажу я.

Бо ж набризкав по чотири пшики в свої черевики. А шкарпетки, на відміну від мене, у душі не побували. І це дедалі відчутніше.

— Ага! Ну, хай щастить! — каже тато, випускаючи мене з авта перед будинком Уле. — Але дивись, без витівок, — хихоче він.

Аякже! І це каже тато, за яким ніколи не ходила слава бешкетника. Гени не ті.

«ПРАВДА ЧИ ДІЯ»

Удома в Уле ніхто не дзвонить у двері. Як і в себе вдома, я відчиняю двері, скидаю в коридорі черевики. Але раптом завмираю. Знову відчиняю двері, виставляю черевики надвір. Своїми пахощами вони можуть будь-кого нажахати.

— Антоне, я тобі зайняв місце!

Уле у вітальні вже розсаджує гостей за стіл. Кур’єр щойно привіз піцу. Над столом — хаос рук, усі намагаються вхопити собі ласий шматок.

Уле широко мені всміхається і плескає долонею по столі біля себе.

— Сідай тут! — каже він гордо.

Я розумію його наміри. Він запланував танцювати з Емілією, тому її картка лежить навпроти нього. А я, на його думку, мав би сидіти навпроти Іне, бо ж захочу потанцювати з нею.

Важко передбачити, чи вона теж матиме таке бажання. Іне сидить, задумливо насупивши чоло й, здається, навіть не помічає моєї появи. Але вона причепурилася, почепила у вуха сережки.

«А я тут напахнився, — думаю я. — Та ще й так невдало». Я запихаю ноги якнайдалі під стіл.

Емілія теж причепурилася. Густо наклала блакитні тіні на повіки й підмалювала рожево губи. Гарніше, ніж засохлі молочні вуса, але не набагато. Та Уле начеб подобається.

Після п’яти піц, двох раундів настільної гри, де треба вгадати, що намалював партнер, і трьох кока-кол, приходить тато Уле з чіпсами. Три велетенські полумиски. Один ставить перед нами, однією рукою обіймає за плечі Уле, другою — мене.

— Усе добре, хлопчики? — усміхається він.

Ми киваємо. Він підморгує і каже:

— Скоро почнуться танці.

Тато Уле має дуже веселий вигляд. Він справді любить гучні забави. А я думаю, як Уле пощастило з таким татом. І все ж: жодний тато на світі не допоможе Уле танцювати з тією, з якою він мріє. І нічого з цим не вдієш…

Тієї миті я помічаю, як Емілія надто довго дивиться на мене. І наче підморгує. Не Уле, а МЕНІ. Двічі. Можливо, й тричі.

Емілія стає трохи дивною. Будемо сподіватися, що їй просто потрапило щось до ока.

Згодом, коли батьки Уле відсунули стіл, щоб звільнити місце для танців, більшість гостей збилися під стіною. Неприродно скромні й незвично мовчазні. Мабуть, не лише я сушив собі голову тими танцями.

А ось Вільде й Сарі зовсім не до нас. Вони стоять у кутку біля канапи й грають на пальцях у «камінь, ножиці, папір». Сумніваюся, що за мене…

— Направду, нічого не розумію.

Це — Іне. Вона вже не витримує «підпирати стіну» й підходить до нас з похнюпленим виразом на обличчі. Тепер, коли всі вийшли з-за столу, я бачу, що вона в сукенці. Іне в сукенці — це завжди така несподіванка! Мої щоки знову починають пашіти.

— Мені не дозволили заночувати, — пояснює вона, наморщивши чоло.

— Чому? — питає Уле.

— Не знаю… Тато лише сказав, що про це ЗОВСІМ