Гюдрун Скреттінг - Антон та інші нещастя

Мені знову подумалося про місяці й порвані гумки, і я дописав:

Помилки можуть бути такі різні, як ти, наприклад.

Ха-ха-ха…

ЧЕКАЙ ПРИЄМНОЇ НЕСПОДІВАНКИ ВВЕЧЕРІ

Увесь цей тиждень клас дзижчав, наче бджолиний рій. Особливо голосно дзижчали дівчата. Вони весь час озиралися, кидали оком то на одного хлопця, то на іншого, а тоді збиралися зграйками й хихотіли.

Не думаю, що й на мене позирали. Хіба лише Вільде раз обернулася до мене, щоб позичити стирачку. Але це ж не рахується.

Сьогодні рахуються лише круті хлопці. Бо сьогодні п’ятниця, останній урок — невдовзі почнеться свято вдома в Уле. Ось із чим це дзижчання пов’язане.

Уле цього тижня теж нівроку дзижчить. Значно менше про гриби і значно більше про диско-кулі. Хоч якась переміна принаймні, хоча я досі ще не визначився зі своїм ставленням до цього свята. Чесно кажучи, зі своїм ставленням до уроку танців удвох з Уле теж іще не визначився. Здається, він учив мене танцювати вальс. А в мене таке відчуття, що дівчата очікують інших танцюльок.

Я так глибоко поринув у думки про танець з обіймами, що й не помітив, як раптово перед моєї партою опинилася Іне.

— Чекай приємної несподіванки ввечері! — скоромовкою прошепотіла вона.

Приємної несподіванки ввечері? Я розгублено моргаю, щокам стає гаряче. Про що це вона?

Іне нічого не пояснює, тицяє мені в долоню клаптик паперу.

— Просто напиши це, — каже нетерпляче. — Для моєї кузини.

Подає мені ручку. Таку, яка пише срібним кольором.

Нарешті до мене доходить. Ну, звичайно! У нас знову година допомоги кузині!

— Чому Я повинен це писати?

— Бо в тебе доросліший почерк, — каже Іне. — Батьки ж повинні подумати на когось з-поміж себе. Тому почерк має бути дорослий.

— Ну, добре.

Мій почерк нітрохи не доросліший за почерк Іне, але я не маю бажання сперечатися. Бо ж ми уклали угоду, як-не-як. Я лише встиг написати сріблястою ручкою «Чекай», коли від учительської кафедри почулося кахикання Ларса. Іне миттю шмигнула за свою парту.

Видно, не завжди легко бути вчителем. Бо Ларс обводить поглядом клас і зітхає.

— Ви сьогодні нестерпно прикрі, — каже він.

І загадує нам щось намалювати, щось гарне. Лиш би ми перестали галасувати.

Спершу я нашкрябую записку для Іне, ховаю під підручник математики й цілком забуваю про неї, потім малюю два дерева й прокладену між ними дошку.

Посеред розмальовування зелених листочків дзвонить дзвінок з уроку. І я раптом помічаю, що «Математика» зникла. Мабуть, Ларс зібрав підручники, доки ми малювали.

Я налякано озираю парту. Куди поділася записка? На якій написано «Чекай приємної несподіванки ввечері»?

«О, ні», — думаю я. «Тільки не це», — думаю я. На підлозі — покришена стирачка, хлібні крихти й більше нічого. Під стільцем — теж. Я відчуваю, як блідну до самих кісток.

А якщо записку знайшов Ларс? Що подумає учитель, яка приємна несподіванка може чекати на нього ввечері?

Це, видно, ніколи не скінчиться. Доведеться уникати тата Іне до кінця свого життя. Й Улли — теж. Та ситуація з власним учителем набагато гірша. Хай навіть до закінчення сьомого класу залишилися лічені тижні.

Я хочу затулити обличчя долонями і раптом думаю: «Ларс не знає, що записку написав Я. Принаймні не може мати такої певності. Він може подумати, що записка адресована МЕНІ. Хоча певності не маю».

Від цієї думки я трохи заспокоююся і пишу нову писульку на вирваному з англійського словника аркуші. Тепер вона має потрапити до рук Іне з кузиною і до нікого іншого.

Емілія за партою попереду озирається і дивиться мені вслід, коли я виходжу з класу. Якась дивна в неї усмішка, але це, мабуть, від засохлого ще з великої перерви молока на верхній губі.

— Ти пам’ятаєш, що ми ночуємо? — питає Іне, запихаючи записку собі до кишені. — Після свята?

— Звичайно!

Так бувало вже не раз. Ще коли ми були восьмирічними чи щось таке. Тобто ночували в Уле. Бо в нього такі батьки, що можна ночувати, коли заманеться. Хоч цілою ватагою.

Найбільше такі ночівлі любить, як мені здається, Іне, бо в Уле їй можна їсти цукор і лягти спати щонайменше на чотири години пізніше, аніж удома. Для мене різниця не така разюча, але я теж люблю ночувати в Уле. Ще й татові сьогодні дуже підходить, що ночуватиму не вдома. Він саме зібрався на оті свої курси з продажів. Його не буде до пізньої ночі.

— Побачимося, — каже Іне й прямує до паркінґу перед школою.

— Побачимося, — відповідаю я.

Я таки трохи радію танцям увечері. Бо ж найближчі друзі можуть танцювати удвох? У цьому ж немає нічого дивного?

* * *

Тато мав би мене навчити хоча б двох речей.

По-перше, танцювати.

По-друге, користуватися парфумованою водою після гоління. Ні, я не маю що голити. Зовсім не маю що… Але саме сьогодні, коли вийшов з душу, а в голові невідчепно крутилися думки про танці-обійманці, я раптом згадав дядька Ернста, який живе в старечому притулку. Він — татовий дядько й цілком пристойно пахне на відстані. Та щоразу, коли, пооб’їдавши всі кремові «шапочки» на тістечках, ми збиралися додому, треба було обійняти дядька на прощання. І ці обійми завжди мали кислий душок. Щоразу…

Можливо, він смердів тому, що дуже старий і майже мертвий. Але обіймів було не уникнути. Тож ліпше вжити запобіжних заходів.

Згадалася книжка анекдотів з бібліотеки, де я вичитав жарт про чоловічка, який був такий маленький на зріст, що його чуприна смерділа брудними шкарпетками. Попри те, що від ніг до чуприни я не аж такий короткий, жарт мене вразив.

Тому, вважаю, вік не має ніякого стосунку до парфумованої води після гоління. До того ж класно трохи пахнути чоловіком, хоча ніщо поки про це не свідчить.

У татовій шафці у ванній стоїть пляшка з написом «Joop». Як прізвище відомого модельєра. Я обертаю пляшку на всі боки, шукаю хоч щось схоже на інструкцію. Марно…

Наважуюся проекспериментувати. Сім-вісім пшиків під кожну пахву, по два — за кожне вухо й три — на