Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

Я не очікувала прокинутися наодинці у квартирі Дана. Його відсутність відверто налякала мене. Я намотувала круги кімнатою, обдумуючи різні можливі сценарії. Але ж Дана б не викрали у мене з-під носа. Хоча я так міцно спала, що абсолютно нічого не чула.

Я потерла свої руки, не зачіпаючи пальцями рани на запʼястях. В обіймах Дана усе було майже казково. Я навіть на мить забула про ті сорок вісім годин пекла. Але моє тіло памʼятало усе. Мене ледь не знудило від спогадів про той собачий корм, який мені доводилося їсти.

Клацнув замок на вхідних дверях, і я напружилася всім тілом. Серце в грудях почало битися швидше від переляку. Але я відчула полегшення, коли побачила Дана.

— Де ти був? – схвильовано спитала.

— У магазині, – просто відповів він.

Я опустила погляд на пакети в його руках. Дан був у чорному спортивному костюмі та з чорною кепкою на голові. Я підійшла ближче до нього, коли він почав викладати все з пакетів на стіл.

— Я купив тобі деякі засоби гігієни, — почав пояснювати Дан. Я з вдячністю усміхнулася йому. — Також узяв трохи продуктів. Думаю, нам вистачить цього десь на тиждень.

— Ти хочеш сказати, що…

– Ми тепер вороги, Анно. Нас вбʼють як тільки ми вийдемо звідси. Деякий час нам доведеться переховуватися.

Я з розумінням кивнула головою. Сильно пальцями вчепилася за кухонну стійку.

— Ти впевнений, що ніхто не знає, де ти живеш? – спитала я, піднявши погляд на Дана.

— Знала лише ти, – відповів він. – Я подбав про те, щоб тримати це місце в секреті від інших.

— Чому?

Дан подивився на мене, запитально піднявши одну брову. Я ж підозріло схилила голову вбік.

— Ти ні з ким не товаришував, — зауважила я, — не був близьким з жодним іншим охоронцем. І ти ніколи нічого не розповідав про тебе. Ніхто не знає тебе справжнього.

– Ти знаєш, – твердо сказав він.

Але я не була впевнена у тому, що знаю його насправді. Та хіба це мало значення зараз? Він урятував мене, ризикуючи собою. А тепер ризикує не менше, переховуючи мене у своєму домі. Я відігнала усі сумнівні думки. Особливо, коли пригадала ті слова, які він сказав мені вночі. Дан зізнався, що я подобаюся йому та навіть більше. І він теж шалено подобався мені. Мабуть, не просто подобався. Схоже, я вперше і по-справжньому закохалася.

— Як ти? – стурбовано спитав він, лагідно поклавши свою руку на моє плече.

Я відчула приємне тепло в грудях від цього, здавалося б, простого запитання. Просто ніхто ніколи раніше не цікавився, як я почуваюся. Але Дан… Він так турбувався про мене, наче я була головною жінкою в його житті. Десь в глибині душі я хотіла бути нею, але клан усе ще залишався на першому місці.

– Я в порядку, — тихо відповіла та слабо усміхнулася. — Трохи мʼязи болять, але загалом усе непогано. Могло бути гірше.

— Якби було гірше, ти б зараз тут не стояла, – пробурмотів Дан.

Я опустила погляд вниз, зауважуючи подекуди відлуплені нігті.

— Ти злишся? – спитала я майже пошепки.

Він не відповідав, але я чудово знала, що Дан таки злиться. Я усунула його від охорони, поставила між нами величезний блок і буквально відштовхнула його. Можливо, якби Дан був зі мною в той момент, то усе склалося б по-іншому.

– Я розумію тебе, Анно, – мовив він після декількох хвилин роздумів. – Але я пропоную домовитися на майбутнє, що тепер ми все будемо робити разом.

Дан стиснув мої плечі своїми міцними долонями. Я підняла погляд до його темних очей, що блукали моїм обличчям у пошуках відповіді. Мої губи злегка здригнулися. Я кивнула головою та закинула свої руки на його шию.

— Гаразд, — погодилася я. – То ми тепер команда?

Не змогла стриматися та усміхнулася ще ширше. Дан розслабився у моїх обіймах. Його губи ледь торкнулися моєї шиї. Я заплющила очі від цього легкого, але дуже приємного дотику.

— Команда, – прошепотів він мені в шию. — А тепер я хочу тебе нагодувати.

І я дозволила йому не лише приготувати для мене сніданок, але і буквально погодувати. Було трохи дивно їсти з його рук, але водночас це здавалося чимось надто милим. Особливо для мене. Користуючись моментом, я так само годувала його. Увесь цей час ми дивно усміхалися одне одному, наче підлітки, що вперше пішли на побачення. Це було абсолютно не схоже на будь-що інше, що ми робили раніше…

— Розкажи мені щось про себе, — попросила я, лежачи на животі на ліжку поряд з Даном.

Він легко водив пальцями по моїй голій спині, змушуючи мою шкіру вкритися сирітками. Але мені так подобалися його дотики, що я дозволяла йому торкатися мене. Минув уже тиждень, тож мої рани затягнулися, а синяки майже зійшли. Попри це Дан усе ще був надто обережним зі мною.

– Що саме ти хочеш дізнатися?

— Наприклад, про твою сімʼю.

Його пальці на моєму тілі завмерли. Дан, здається, навіть не кліпав. Моє прохання змусило його задуматися. Я на мить злякалася, що спитала щось не те. Але його пальці повільно знову почали торкатися моєї шкіри.

— Мої батьки померли, коли я був ще малим, — почав розповідати Дан. — Тому я жив зі своїм дідусем у його лісничому будиночку.

— Лісничому будиночку? – зацікавлено перепитала я, піднявшись на ліктях.

— Будинок посеред лісу, який було дуже важко знайти.

— І що ви робили посеред лісу?

— Ходили на полювання, — почав розповідати Дан, – стріляли, плели мотузки, шукали виходи та сліди.

— У якому сенсі?

— Одного разу мій дідусь навмисно зробив так, що я заблукав у лісі. Мені довелося майже добу бродити у пошуках будинку. Це була ще та школа виживання. Але я вдячний йому за той період. Він багато чого навчив мене.

— Що з ним сталося? — спитала я, спершись щокою на свою руку.

— Помер під час полювання, – відповів Дан. — Дідусь був жорстким, але водночас справедливим і розумним. Він заборонив мені розповідати про той будиночок.

Я насупилася та злегка схилила голову вбік. Уперше за весь цей час Дан відірвав погляд від своїх пальців та подивився на мене.

– Чому ти розповів про це мені? — здивувалася я.

— Бо якщо нас знайдуть тут, це буде єдиним місцем, де ми зможемо сховатися.

Його погляд був таким, наче він знав, що у нас залишилося не так багато часу. Я теж це відчувала. Хоч як би сильно мені не хотілося ніжитися на ліжку з Даном, я відчувала обовʼязок перед батьком і кланом. Я повинна помститися та повернути те, що належить мені.

— Спершу треба вбити Руслана, — твердо сказала. — Він має відповісти за те, що зробив зі мною.

Дан нахилився ближче до мого обличчя, і моє серце в грудях почало битися швидше.

— Я приведу його і кину до твоїх ніг, — пообіцяв він з жорсткою посмішкою на вустах.

Мені захотілося поцілувати ці губи, тож я потягнулася до нього, піддаючись своєму бажанню. Його рука піднялася вище. Він схопив мене за шию, сильніше тягнучи до себе. І це вже не був короткий дотик губ. Ми цілувалися палко, глибоко, смакуючи одне одного. Я відвела руку вбік, торкаючись кінчиками пальців його живота. Дан тихо застогнав, а я не стримала усмішки. Йому подобалося, коли я так торкалася його, тому я почала повільно опускати руку нижче.

— Чекай! — Дан перехопив мою долоню. — Я все ще думаю, що ти поки слабка.

— А я думаю, що ти надто ніжний зі мною, – прошепотіла я, провівши носом по його щоці. — Годі тобі, Дане! Хіба ти раніше не казав, що не будеш ніжним зі мною, не будеш цілувати мене, обіймати…

— Раніше я взагалі хотів тебе вбити, — буркнув він.

Я завмерла, втупившись поглядом в темні очі, що розширилися від усвідомлення.

– Я… Я мав на увазі…

Але я голосно засміялася, і Дан замовк. Звісно, він хотів мене убити. В нього було достатньо причин для цього, адже на початку я не завжди була хорошою начальницею для нього.

— Знаю, я трохи потріпала тобі нерви, — жартома сказала, злегка прикусивши нижню губу. — Але зараз у тебе є шанс відігратися. Я вся у твоїй владі.

– Ні, – заперечив Дан, хитнувши головою. — Це я у твоїй владі, Анно. І зроблю все так, як ти цього захочеш.

– Тоді я не хочу, щоб ти був ніжним, – упевнено сказала. — Будь ласка, Дане… Мені треба забутися.

І найкраще, що він міг зробити — це жорстко взяти мене просто на цьому ліжку. Я сильно заплющила очі, впираючись обличчям у подушку, коли Дан вбивався у мене ззаду в ідеальному швидкому ритмі. Його пальці майже до болю стискали мої стегна, але мені це подобалося так, що я кричала від насолоди. Я не могла ні про що думати. Зараз мали значення лише мої відчуття. У голові було порожньо, тіло здригалося від бажання. І коли я розсипалася на малесенькі частинки, то задоволено усміхнулася. Я озирнулася на Дана, що уже був на межі. І моє серце мало не розірвалося від почуттів до нього. Найкращий чоловік у моєму житті…

— Ох, я… — слова плуталися, очі закочувалися від задоволення. — Боже, я зараз…

– Ще ні, — прохрипів Дан мені на вухо.

Він сповільнив свої рухи, і я розчаровано схлипнула. Сьогодні вранці він розбудив мене своїми пестощами, а зараз просто-таки мучив, намагаючись розтягнути задоволення.

— Будь ласка, – прошепотіла я, благаючи.

Він спіймав мої губи в довгому солодкому поцілунку, а я схрестила ноги на його поясі, бажаючи відчути його ще глибше. Я вже була на межі, готова от-от віддатися насолоді. Поцілунок Дана заглушив мої крики, коли моє тіло здригнулося до кінчиків пальців.

Поступово свідомість повернулася. Дан важко дихав, усе ще лежачи на мені після нашого гарячого ранкового сексу.

– Анно, — лагідно звернувся він.

Чоловік охопив моє обличчя своїми долонями та ніжно провів пальцями по моїх щоках.

– Так? – пошепки спитала я.

— Втечи зі мною.

Я завмерла, здивовано дивлячись на Дана. Це жарт? Але вираз обличчя у нього був цілком серйозним.

— Щ-щ-що? – розгублено перепитала.

— Втечи зі мною, — повторив він.

– К-куди?

– Я не знаю, – Дан хаотично похитав головою. – Будь-куди! Куди ти захочеш.

Я кліпнула декілька разів, шокована та спантеличена його пропозицією. Звідки це узагалі взялося? Можливо, це просто емоції після сексу…

— Будь ласка, – додав він тихіше.

Дан ніколи не просив мене ні про що, тож від цього я здивувалася ще більше. Важко зглитнула, відчуваючи прискорене серцебиття в грудях. Я підняла свої руки та тремтливими пальцями торкнулася його красивого обличчя.

— Чому? – тихо спитала. – Чому ти хочеш втекти?

— Бо це наш єдиний шанс, Анно, — твердо відповів він. — Це наша єдина можливість бути разом.

У мене серце стиснулося, обливаючись кровʼю. Такий сміливий та мужній Дан просить мене втекти з ним. Це було схоже на неправду.

— Дане, – прошепотіла я, поклавши пальці на його губи. — Я… Я кохаю тебе. Я справді дуже сильно кохаю тебе, але я не можу. Мені треба помститися Руслану…

— Після цього! — перервав мене він. — Ми разом убʼємо його, а тоді зможемо поїхати кудись удвох.

— А клан? Я не можу залишити його. Я повинна повернути те, що по праву належить мені. Я не дозволю кланом Чорних правити комусь, хто не належить до нашої сімʼї.

– Але ж ти не Чорна, – нагадав Дан, і це було схоже на удар. – Ти не їхньої крові.

Я відвернула голову вбік, стримуючи дурні сльози, що навернулися на очі. Будь-хто міг нагадувати мені, що я не кровна Чорна, але від Дана це боліло сильніше.

– Пробач, — сказала я, не глянувши йому в очі. – Я не можу втекти з тобою.

Він ще деякий час дивився на мене, а тоді почав підводитися. Дан не сказав ні слова, коли сховався у ванній кімнаті. Я закуталася в ковдру та сіла в сидяче положення. Почала знервовано перебирати пальцями. Клан був важливим для мене, але і Дан теж. А якщо він кине мене та втече? Я не переживу цього…

— Куди ти збираєшся? – схвильовано спитала я, коли Дан відкрив шафу.

— Знайду Руслана, — відповів він, натягуючи на себе спортивні штани. — Треба вже нарешті покінчити з цим.

— Будь обережний, – тихо прошепотіла.