Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– Насправді, ні, – Бартон нарешті почав пояснювати усе те, що здавалося Наді дивним, – Я просто люблю сидіти біля вікна й малювати в блокноті, а біля тебе було єдине вільне місце. Потім я побачив, яка ти була бліда. Ну просто мумія! Незворушно дивилася у вікно. От я подумав, що ти хотіла б зігрітися.

– Так і було.

– Й лише потім, коли я дізнався про твоє життя, я зрозумів, що знаю тебе! Тільки не казав про це. Було весело вдавати незнайомців.

– А звідки у тебе другий квиток до Лондона? Не треба було витрачати задля мене стільки грошей.

– Не турбуйся. Я й на свій не витрачався. Один мій товариш любить ходити до лотерей, от і виграв два цих квитки, – на цьому Бартон вирішив по-троху змінити тему, – Замовити тобі щось у потязі?

– Ні, Бартоне, дякую. Ти вже достатньо мене напригощав! – бабця всміхнулася, – Давай краще скуштуємо шоколаду. Ти ж досі полюбляєш з горіхами?

– Звісно.

Старенькі із ностальгією почали їсти солодощі. Було майже тихо, тільки чувся грохот колес потяга. За вікном вкотре почав накрапати мілкий дощ. Жовтувата природа поволі почала зникати у темряві ночі. Зараз Бартон та Надія були тільки вдвох. Дідусь зізнався, що завжди любив Надю, відколи вона обізвала його, будучи маленькою. Звичайно, він не приховував, що кохав й інших дівчат. Був одружений з однією. Так само як Надя колись була одружена. Та вже декілька років вони були одні. А зараз одні удвох.

Вдвох та не вдвох – мале вередливе мишеня не хотіло стільки часу сидіти у бабусиному пальті, особливо коли почуло запах шоколаду. Здавалося, він почує солодке й за кілометр. В’язанко пробіг по спині бабці й заліз на голову, а звідти стрибнув на руки й відібрав увесь шоколад, що залишився. Мишеня жадібно почало його поїдати.

– Надя, то ти досі не розучилася влаштовувати ляльковий театр! Як же це класно, – Бартон не зрозумів, що мишеня живе.

– Е… Так-так, справді! Я досі влаштовую вистави усілякій малечі, – довелося збрехати бабці, – Я його заховаю.

– Ні, я не хочу туди знов! – пропищав В’язанко.

– Який смішний у тебе голос! – оцінив дідусь.

– Так, смішний, – бабця насилу заховала мишеня у сумці й закрила його там, але той примудрився вилізти.

– Оце називається справжня майстерність. Як ти це робиш?

– Що роблю?

– Управляєш іграшкою. У тебе ж обидві руки геть не рухаються.

– Ти про що?

– Хіба не ти володієш рухами цієї миші?

– Ні, – старенька поглянула убік. В’язанко навшпиньки намагався дійти на упаковки з-під шоколаду, аби доїсти крихти, – Бартоне, я маю бути з тобою чесна. Я не управляла іграшкою. Це в’язане мишеня… Живе. Я не хотіла тобі про нього розказувати, але сам бачиш.

– То що, я можу доїсти шоколад? – спитав В’язанко.

– Тепер то вже можеш, – відповіла саркастично Надя.

Бартон виглядав трохи здивованим, але не сильно. Він почав смітися, щоразу кажучи, яка Надія вигадлива. Лише потім, коли В’язанко вкусив Бартона за палець, той все усвідомив.

– До речі, забула сказати. Він кусається.

– Та я це вже зрозумів, – Бартон тепер був білим як і всі інші, хто бачив мишеня. Скільки разів бабці доведеться це бачити знов? Мабуть, простіше буде оголосити про нього один раз на весь світ і все. – Чому він мене вкусив?

– Ваші пальці пахли шоколадом, – пропищав В’язанко.

– То воно ще й розмовляє?

Бабця навіть не почала нічого пояснювати, просто стиха кивнула. За неї все розказало мишеня. Дідусь дуже захопився розповідями. Так, він спочатку не вірив і, як і Надя, думав, що марить, отруївшись шоколадом. Та згодом йому довелося повірити. Дідусь з мишеням знайшли спільну мову. Ще ніколи Бартон не відчував такого захвату.

Тим часом Надія спочивала. На жорсткому ліжку купе не дуже зручно лежати, коли маєш стару спину, але погойдування потяга її заспокоювали. Так вона і заснула, а дідусь з мишеням ще довго про все гомоніли.