Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

гандбольна команда: здобула п’ять титулів чемпіонів світу, три титули чемпіонів Європи, дві золоті медалі на Олімпійських іграх… На початку 2000 року вони один за одним здобувають дев’ять міжнародних титулів… Декотрі знаменитості, як-от Девід Бові та Прінс, залишалися на піку своєї творчості протягом десятиліть, час від часу продаючи найбільшу кількість альбомів.

У чому їх секрет? Вони сприймали власні успіхи так, як ми мусимо приймати свої поразки: продовжувати шукати себе, бути готовим до викликів. Вони не зациклюються на певному уявленні про себе. Цінують успіх, але розуміють, що їхня сутність не в ньому. Вони також розуміють наслідки. Можна сказати, що вони доводять: в основі успіху лежить ідея «мудрості поразки». Це невдача підготувала їх? Наприклад, перший напівфолковий альбом Девіда Бові провалився. Звідки в них ця холоднокровність? Чи відчувають вони, що успішне життя може бути лише рухом уперед, постійним пошуком?

У будь-якому разі вони проживали своє життя за рекомендаціями з поезії «Якщо» Редьярда Кіплінга:

 

Як Успіх і Біда твій рух не спинять

А стануть вітром на шляху твоїм.

 

«А стануть вітром на шляху твоїм», тому що «Успіх» і «Біда» нам шкодять однаковою мірою, якщо ми не даємо їм відсіч, замикаємось у них. Поразка шкодить нам, змушуючи вірити, що ми невдахи. Успіх — коли дозволяє нам сплутати наші постійні перемоги чи наш публічний образ із тим, ким ми є насправді. Проте як не втратити розум, сп’янівши від успіху? Не забувати, що єдиний успіх, який вартий цього, — це людське життя і справжня мета — залишатися гуманним хоч в успіху, хоч у поразці. Це і є ідея поезії:

 

Цей світ скоривсь, твоїм став володінням,

Ба більше: ти — Людина, синку мій.

 

Слухаючи, як тренер французької команди з гандболу Клод Онеста відповідає на запитання журналістів, я часто дивуюся тону його голосу. Щоразу після великої перемоги, коли «Експерти» здобували новий титул, били нові рекорди, у повітрі панувала атмосфера радощів й ейфорії. Та сам тренер залишався спокійним, урівноваженим, його очі й голос не видавали емоцій. Він настільки чітко аналізував перемогу, неначе ішлося про поразку. Увімкнувши телевізор на цьому моменті, можна було б засумніватися в результаті матчу. Я зрозумів Клода, прочитавши його книжку «Панування неупередженості». Після кожної перемоги він запитував себе, як змінити манеру гри. Щоб лишатися найкращими, пояснює він, ніколи не можна використовувати двічі поспіль ту саму стратегію. А надто ж, коли гравці стають чемпіонами світу і всі команди-конкуренти аналізують їхню гру. Він пише таке: «Мені байдуже на історичний потрійний виграш і ці всі почесті. У моїй голові панує тільки невеличкий неспокій, який збиває мене з пантелику. Як виграти наступного разу, знаючи, що решта намагатимуться зробити все, щоб ви програли? Цей ребус, над яким я сушу голову, захоплює мене». Гарний приклад: поки всі намагаються повторити «рецепт успіху», Клод Онеста розуміє доконечну потребу й далі винаходити. Для нього виграш — це вміння обійти прогнози на гру, завжди бути попереду. «Якщо ваш стиль гри лишається незмінним, то ви мертві», — твердить колишній вчитель фізкультури. «Наприклад, ми з французькою командою маємо близько 15 прийомів атаки у своїй тактиці. Гравці вважають, що я мушу планувати перший, другий, третій, четвертий розвиток подій. Такий підхід їх заспокоює. Так само, як він заспокоює і шкільних тренерів. Але не мене. Я віддаю перевагу не системі, а ініціативі. Не повторенню, а винахідливості».

 

Здобути успіх — це остерігатися сп’яніння від перемог, натомість віддавши першість радощам творця, глибшим і свідомішим. Це сприймати успіх як поштовх до збереження своєї сміливості. Це зважати на те, що успіх створює нові обов’язки. Простий факт того, що «Експерти» так часто змінювали назву — спочатку вони називалися «Бронзові», потім «Божевільні», відтак «Силачі» і, нарешті, «Експерти», — є символом методики, завдяки якій вони досягли успіхів: остерігайтеся наличок, що затуляють справжнє, або титулів, які змушують втратити пильність, змінюйте все якомога частіше, особливо тоді, коли все працює.

 

Уперше Рафаель Надаль виграв турнір «Ролан Ґаррос» 2005 року у віці 19 років. Після матчу в роздягальні його дядько Тоні сказав йому: «Знаєш, багато з тих, хто вигравав тут, думали, що це лише перший їхній виграш, а насправді він ставав останнім». Лише кілька хвилин опісля нагородження новачка на французькій землі його тренер вважав за потрібне сказати йому: остерігайся цієї перемоги. Вона може бути вінцем, але варто зробити з неї початок — зберегти власну сміливість і свою голову, коли всі їх втрачають.

Здається, Рафаель Надаль почув його послання: це буде перший із дев’яти титулів на турнірі «Ролан Ґаррос». Жоден гравець в історії не здобуде дев’ять перемог на тому самому турнірі.

 

«Обранець — людина, приперта до стіни рукою Божою», — попереджує Сартр у п’єсі «Диявол і Господь Бог». Ми визнаємо, що автор праці «Екзистенціалізм — це гуманізм» є генієм формулювань із жагою до свободи. Нічого дивного у тому, що він добачає в успіху ризик «застрягти», стати відчуженим, позбавленим свободи. У своїй творчості Сартр часто висміював знаменитостей, які застрягли у своєму публічному образі, повільно гинули, віривши, що вони всього «досягли». Саме через це він відмовився від Нобелівської премії 1964 року: Сартр не хотів, щоб його знали за його титул Нобелівського лауреата, не бажав носити цю наличку до смерті й навіть після. Він прагнув і далі вільно виражати себе, не бути причетним