Tory_Chameleon - Бабусин кіт Тимофій, Tory_Chameleon

— Ну, то, мабуть, він їх і хапає. Чого одразу нашого підозрюють?

— Не знаю, каже, що той не міг, бо ніколи такого не було. І кіт, якого вона бачила, більше на нашого схожий.

— Щось я не зрозуміла. Якщо вони такі схожі, то звідки в неї ця впевненість? — моєму обуренню не було меж. Ця жіночка вирішила, що наш Тьомка винен на основі того, що... вона так вирішила. Дурня якась!

— Ми домовилися, що зачинимо кота на кілька днів, — повела далі бабуся, — і подивимося, чи буде хтось нападати на курчат.

Того ж дня, щойно Тьомка повернувся додому, його спіймали й посадили до клітки, в якій раніше жили кролики. Там на нього вже чекали тарілочки з водою та їжею. Я по кільканадцять разів на день приходила навідати його. Дуже хотілося випустити, але знала, що це питання Тьомкиної невинності. Треба лише трішечки потерпіти та всі впевняться, що він ні до чого не причетний.

Минуло три дні. У тої сусідки за цей час не зникло жодне курча. Кіт вирішив, що його час випускати та втік із клітки, коли йому принесли свіжу їжу та воду. Невдовзі злощасна сусідка прибігла плакатися, мовляв, наш вусатий знову на полювання вийшов. Бабуся почала сумніватися у невинності Тьомки. Я її сумнівів не поділяла, але все одно запитала:

— І що буде, якщо з'ясується, що то був наш кіт?

— Доведеться щось з ним робити, — її тон мені зовсім не сподобався.

— Що?

— Топити або закопувати.

— В якому сенсі?!

— В прямому.

— Якого дідька ми маємо вбити нашого кота?! Якщо хтось жере її курчат, то хай краще за ними стежить, чи забарикадує десь.

— Ти ж знаєш, що так не вийде.

— Ага, то це виходить, що життя курчат цінніше за життя кота? — я вже не могла контролювати свої емоції. Здавалося, що це щось із паралельної жахливої реальності, в якій є нормою прикінчити члена сім'ї.

— Ти думаєш, мені легко? — нарешті у бабусі закінчилися резерви награного спокою. — Я теж його люблю і мені його шкода. Але у нас немає вибору.

— Може, віддамо його комусь?

— Все одно вернеться. Та і кому він треба... Це ж село. Ледь не в кожного у дворі кішка, яка по кілька разів на рік кошенят приводить. Навіщо їм чужий кіт? Особливо такий, що курчат давить.

— А якщо комусь у місто...

— Це звичайний дворовий кіт. Там породисті у попиті.

— А може... може, ми заберемо?

— Мама не погодиться — двох котів занадто дорого тримати.

— Чого це? — я вхопилася за соломинку. — Він все їсть. Що в нас буде, те й даватимемо.

— Еге-е-е, так не вийде. Якщо один кіт в домі їсть спеціальний корм, то й інший швидко відмовиться від супчиків і картоплі. Та й не в такому великому місті ви живете. Там теж є люди, які тримають курчат.

Мої ідеї закінчилися. Я мовчки вийшла з хати й поплелася до Тьомки, якого, до слова, знову ув’язнили у клітці. Воля тривала менше ніж добу. Він одразу озвався дзвінким «няв!». Я притулилася обличчям до залізної решітки з дрібними круглими дірочками на невеликих дверцятах. Кіт просився вийти. Я дістала його звідти, трішки погладила, але мусила майже одразу повертати назад. Тьомка сильно замучився там, йому було геть не до моїх пестощів. Він так відчайдушно виривався, що навіть залишив кілька чималеньких подряпин на руках. Я мусила швиденько піти звідти, аби не мучити котика своєю присутністю.

Того вечора я засинала з мрією про те, щоб у тієї жіночки за ніч пожерли всіх курчат. Але минуло ще кілька днів, а в неї так і не постраждало жодне пташеня. Закономірності між періодами обмежень волі кота і смертями курчат свідчили не на його користь, але я все одно не вірила у його провину. От тільки не знала, як довести…

* * *

— Ну що ж, чекати більше нічого... — сумно озвалася бабуся і я зрозуміла, що це кінець.

Той день минув під заволокою сліз. Я не хотіла на це дивитися, але й не дивитися не могла — не лишати ж Тьомку у таку страшну мить. Його запхали одразу у кілька мішків, поклали на землю і взялися за лопату. Він відчайдушно намагався знайти вихід, пронизливо нявчав... Як, мабуть, нестерпно усвідомлювати, що люди, які його так любили, яким щиро довіряв, чинять на стільки жахливо. Ямка поруч стрімко глибшала. Я ридала, а подумки мільйони разів просила пробачення. Так сильно хотілося роздерти всі ці мішки на шматки, обійняти Тьомку і сказати, що все скінчилося, але натомість я заклякла.

Жахливе дійство швидко закінчилося. І ось вже виріс маленький свіжий горбик. Навколо нього в землю заглибили половинки цеглин і навіть невеличкий дерев'яний хрестик з видряпаним на ньому ім'ям.

Я все сиділа і сиділа поруч, спершись колінами об землю, продирала нігтями тонкі доріжки на свіжій могилці й намагалася вигадати, як жити це життя далі.

Трохи згодом я принесла туди якусь стареньку півлітрову баночку з водою і поставила у неї букет польових квітів. Наступні кілька днів я щодня відвідувала Тьомкину могилу. Приносила свіжі букети. Ще не один рік я регулярно провідуватиму його. Біль притупиться. Вже немає ані бабусі, ані дідуся. Я забула, коли востаннє була в селі, але гіркий осад зі мною й донині.