Tory_Chameleon - Бабусин кіт Тимофій, Tory_Chameleon

Тоді я інтуїтивно зрозуміла, що, зважаючи на той бабусин тон, можна сміливо на щось сподіватися. Лише з роками я почну розуміти, що так звучить голос людини, яка відчайдушно вигадує відмовки для самої себе.

* * *

Я не помилилася. Коли ми приїхали наступного разу, Тьомка й досі жив з дідусем і бабусею, але тим, що кошеня ще слабеньке вже не прикриєшся — встигло вирости у майже дорослого кота. Втім, вони ніколи не були брехунами, тому і не намагалися цього зробити.

— А як же сусіди? — запитала у них. Я думала, скажуть, що ті передумали.

— А ніяк, — відрізала бабуся. — Сказали, що не віддамо і все. Вирішили собі лишити.

— Тобто вони прийшли за кошеням, а ви просто не віддали? — не зважаючи на радість, мені аж не зручно трішки стало перед тими людьми.

— Ну так. Те, що пообіцяли й не виконали, звісно не дуже добре. Але грошей вони нам не платили. Кішка наша, а отже, і кошеня наше.

Така вона була, моя бабуся. Якщо вже вирішила, то вирішила. Зробить одразу, скаже прямо й оком не моргне.

А Тьомка швидко перетворився на вгодованого чорного кота з довжелезними білими вусами. Щоденна дворазова порція козячого молока та різні ласощі, випрошені прямісінько зі столу, тому лише спонукали. Зараз всі кажуть, що котам молоко і ще багато чого не можна давати. Але тоді для мене вусата морда, що схиляється над тарілочкою білої, пінної свіжовидоєної рідини була чимось канонічним. Та і якщо говорити чесно, потай і досі так вважаю, бо бачила купу сільських котів, які так харчувалися і жили довго (подекуди навіть довше породистих на ультра преміум кормах) і не мучилися від хвороб (чого, знову таки, не скажеш про тих самих чотирилапих, яких годують "правильно").

Тьомка з Муркою були дуже схожими. Останню іноді виходило відрізнити за розмірами, але шанси на це різко зменшувалися, коли вони не перебували поруч. Втім, був один надійний спосіб. Річ у тім, що обоє мали маленькі білі плямки, розкидані по животику, лапках і мордочці. Ось цей індивідуальний малюнок і ставав в пригоді.

* * *

Я почала приїздити до села щоліта. Тому, окрім візитів разом з батьками на кілька днів, отримала майже три повноцінні місяці кожного року, аби насолоджуватися, компанією бабусиних чотирилапих.

Тьомку не можна назвати дуже ручним котом, як і його маму. Це трішки засмучувало, бо коли бачиш пухнастика, складно стриматися від пестощів. Однак, коли мова заходить про мене, єдине, що коту потрібно зробити, аби отримати мою беззаперечну любов, просто бути котом.

Місяці спліталися у роки. Я дорослішала. Тьомка з Муркою — теж.

Першою сумною звісткою стало зникнення кішки. Не один день її виглядали, шукали, розпитували у сусідів... Та все на марне. Довелося змиритися, переконавши самих себе, що Мурка просто пішла, аби гідно зустріти свою смерть, бо вже була доволі немолодою.

А за кілька місяців її знайшли. Витягли з криниці, що розташовувалася на покинутому подвір'ї покійної сусідки, оточена пишними кущиками китайської вишні. Бабуся розпізнала її за характерними білими плямками. Це не було випадковістю. Селяни бережно користувалися тою криницею, ніколи не лишали відкритою. Мурку до неї вкинули спеціально. Вона зникла після дискотеки у клубі неподалік. Місцевій сп'янілій молоді напевно просто здалося, що буде дуже весело втопити живе невинне створіння.

Якийсь маленький відсоток мене так і не повірив у це. Його аргумент — бабуся не могла роздивитися Мурку у тілі кішки, яке кілька місяців перебувало у воді. Тому я ще не один рік плекала мізерну надію на те, що якось гулятиму одного дня вулицею і знайду її. Уявний образ того, як я радісно хапаю Мурку і мчу додому, аби якнайшвидше потішити бабусю, вигукую "а я ж говорила, що вона жива!", був яскравішим за деякі справжні спогади.

Але з Тьомкою, на жаль, я не могла вигадати для себе терапевтичну ілюзію.

* * *

Це сталося за два — три роки після зникнення Мурки.

Я прокинулася близько дев'ятої. Через відчинений балкон доносилися голоси моєї бабусі та якоїсь незнайомої жінки. З просоння не хотілося дослухатися, про що мова, а зустрічатися з чужою людиною — тим більше. Фіранка легенько коливалася від приємно теплого вітру, а ранкові промінчики розгублювалися між листям абрикоси перед вікнами. Все це створювало на стільки снодійну атмосферу, що я просто безтурботно перевернулася на інший бік та відклала своє пробудження хвилин на тридцять, які своєю чергою перетворилися на цілу годину.

— А хто то до нас приходив вранці? — запитала я, коли нарешті спустилася на перший поверх.

— То сусідка наша, — голос бабусі звучав трішки тривожно.

— Яка?

— Вона живе за кілька будинків від нашого. Вздовж по вулиці.

— І що вона хотіла?

— Через Тьомку нашого приходила. Каже, що він її курчат давить.

— Та ну! Не може такого бути.

Обурення було цілком обґрунтованим. Кіт роками жив у дворі, де постійно ростуть як не курчата, то гусенята, і жодного разу нікого з них не зачепив бодай кінчиком лапи.

— Я теж не дуже в це вірю. Та і є у нас на вулиці ще один котик, дуже схожий на нашого.