Eugenio Romany - Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany

class="span2">Пісця армії я працював у лабораторії, де ми ремонтували вимірювальні прилади і часом мені доводилося вирізати круглі скла. Тому я добре знав, як виглядає та як ріже руки таке скло. «От тобі й гіперболоїд інженера Гаріна», ‒ промайнуло в голові. Ця думка мене трішки розвеселила і прихопивши теплу армійську гедеерівську куртку, куплену колись на мадридському Растро, я поліз у вікно.

Обережно, спираючись на лікті та сповзаючи на животі, я накінець-то намацав берцями землю. Не варто, мабуть, забувати, що мені вже давно перевалило за п’ятдесят. Та нічого, пивний животик і тепер послужив амортизатором. Під ногами виявилося кукурудзяне поле, і з твердої мерзлої землі стирчали тверді шипи зрізаних стебел. Йти було не дуже приємно, але можна. Нахил поля на південь відповідав нашій ділянці, і я обережно попрямував у напрямку нашої старої хати. Так і не натрапивши на неї, через сотню метрів вийшов на дорогу. Асфальту на ній не було, та й була вона набагато вище теперішньої. Не говорячи про те, що не було двох повних смуг у кожен бік, по ширині вона здавалася набагато вужчою. Та покриття нагадувало битий камінь, пересипаний утрамбованим щебенем. За дорогою місцевість плавно опускалася в долину і нічого, щоб нагадувало наші Ями, не проглядалося. Кам’яний кар’єр, судячи з дідусевих розповідей, почали розробляти ще до війни та одразу ж після неї, коли Тернопіль, практично, заново відбудовували. До того, що Дірка привела мене в минуле, я внутрішньо був готовий. Залишалося спробувати визначити епоху. Нашої вулиці, побудованої в кінці п’ятдесятих ще нема, а дорога практично є на тому ж місці. Дідусь розказував, що колись давно вона проходила набагато нижче, просто над річковим обривом. Значить вилка получається десь сто років, між 1850-м (ніби тоді після відміни у 1848- му панщини в Австро-Угорщині з’явився фільварок та нова дорога) і 1950-м, після якого почали забудовувати нашу вулицю. Хатки, хутір біля розвилки дороги на Скалат та Підволочиськ відповідно до назви за цей час, напевно, мало змінився. Значить, треба пробиратися до центру села. Але насамперед потрібно трохи прикрити двері, щоб не так сильно тягнуло між світами. Скоро Дірка й сама може закритися, але коли це станеться і скільки в мене є часу, щоб зорієнтуватися, я не знав. Власне, експерементувати мені чомусь не хотілося. Я чомусь завжди був переконаний, що Доля дає кожній людині один раз у житті Шанс. Одні Його просто не помічають, інші ‒ упускають, так і не наважившись змінити усталений порядок, і лише одиниці використовують Його на всі сто. Власне їх потім назавають «щасливцями». Не знаю, чи вдасться мені щось змінити в моїй долі і в долі мого народу, але спробувати мушу. Я не знав, скільки часу в моєму розпорядженні, тому збори постарався скоротити до мінімуму. Залишив записку дружині Валі, що змушений терміново відлучитися на кілька днів і строго попередив нікому не наближатися до нових вікон. Складний, але величенький у розкритому вигляді ніж-наваха та замшевий мішечок з іспанськими дурос ‒ великими срібними монетами ‒ прихопив із собою. В перші роки життя в Мадриді я захопився збиранням срібних монет, а сприяв цьому нумізматичний недільний ринок на Пласа-Майор, напевно, найдешевший у Європі.

Опускаю жалюзі, просунувши руку в портал з минулого і перескладую до вікна в’язанки кукурудзи. Незважаючи на відчутний морозець, зіпрів, можна перекурити. Якщо я спочатку збирався іти прямо дорогою між фільварком і церквою, то під час перекуру передумав. Часи можуть бути тут неспокійні й нарватися на якийсь патруль чи пост сільської самооборони мені не хотілося. Краще перестрахуватися і пробиратися до рідні городами.

Мені було чотири роки, коли дідо з бабцею перейшли жити до нас у новий будинок. Свою половину хати в центрі села (мій прадід по цій лінії оженився вдруге після смерті дружини і в другій половині відтоді жили діти від молодої жінки) вони спочатку віддали в оренду одній родині реабілітованих, що повернулися з Сибіру, а потім їм же й продали. Двір там виходить на центральну вулицю, але можна також пробратися городами з боку річки. Одне з маленьких віконець на «нашому» боці слабо світилося, і коли я під злий гавкіт прив’язаного Барбоса переходив через двір, фіранка відсунулася і до скла приник темний силует жіночої голови в хустині. Серце в мене стріпнулося, і я не довго думаючи покликав: «Пані Катирино! Відчиніть, будьте ласкаві!» Покликав «КатИрино», бо саме так було написано на фігурі, що вже при мені дідусь поставив на могилі своїх мами й тата на цвинтарі одразу ж за церквою. Чому я подумав, що це саме вона, я не знаю, але був у цьому впевнений.

‒ Слава Ісусу Христу! ‒ промовив я в темряву привідкритих дверей.

‒ Слава навіки! ‒ відповів мені молодий жіночий голос.

‒ Дозвольте зайти. Я Вам усе поясню.

‒ Та заходьте вже...

Крізь маленькі сіни я зайшов на невелику кухню. В центрі прямокутному стола, збитого з різної ширини дощок, горіла бронзова гасова лампа, слабо освітлюючи круг діаметром приблизно два метри та