Eugenio Romany - Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany

Присвячується моїм предкам, які жили на цій Богом даній нам землі.

Моя прабабця Катирина.

Я пам’ятаю свою прабабцю Катерину. Здавалося б, у цьому немає нічого надзвичайного, якби не той факт, що вона померла за два роки до мого народження. В моїх, пронизаних дивним світлом дитячих спогадах, вона мовчки сидить у кутку бамбетля і, повернувши зав’язану біленькою хустиною голову до невеликого, заставленого горщиками з квітнучою геранню віконця, дивиться на відрізок дороги-гостинця, що недалеко від нашої старої хати щезає за поворотом на Тернопіль. Мені завжди здавалося, що вона когось чекає. Чекає дуже давно, багато років, а може й багато десятиліть... Боїться, що вже не дочекається, та в глибині її очей жевріє надія, а обличчя випромінює спокій, доброту та мудрість потаємного знання.

 * * *

13-го жовтня 2018 року. Тернопільський район. Україна.

Уже була глибока ніч, коли я заробив будівельною піною останнє торцеве вікно на ґанку мого нового будинку. Склопакет до нього виявився на декілька сантиметрів вужчим, ніж треба, і говірливий дідок з віконної фірми мене твердо запевнив, що післязавтра привезе новий, сам його встановить і засиліконить. Добре, що він не погодився взяти доплату сто евро, бо шукай потім діда на просторах інтернету.

Вікна мені довелося замовляти в терміновому порядку. Завдяки припізнілому бабиному літу та допомозі племінника вдалося зробити в цьому теплому сезоні набагато більше, ніж запланував. Завтра у нас свято Покрови. Зрізувати піну й заробляти відкоси доведеться вже післязавтра. Не прийнято у нас, в Галичині, працювати на свята. Тим більше, що під вечір приїхали з Києва Юля з Васею та онуком Матвієм. Малий одразу ж галопом почав літати обійстям наввипередки з нашою Дінкою-далматинкою. Тому одним оком потрібно було ще й за ними наглядати. Добре, що на веранді в мене вікон багато.

Отже, завтра мені доведеться попрацювати не у звичному за останні два роки амплуа спеціаліста з євроремонту, а шеф-поваром. Рибну юшку та шашлики, як і плов, я не довіряю нікому. На щастя, погода, як для середини жовтня є чудовою і, напевно, можна буде накрити стіл біля гріля на галявині. Мені залишалося лише скласти в більш- менш впорядкованому вигляді коробки з моїми речами, недавно переданими з оказією з Мадриду. Нарешті дружина зітхнула вільно. Купа моїх сувенірів, антикварних речей та решти, на її думку, непотрібу, привезених із чисельних відряджень та подорожей, що захаращували мій невеличкий кабінет на лоджії нашої мінімалістичної квартири на Карабанчель Бахо, перебралися сюди і складуть експозицію давно задуманого «музею» на мансарді, а не будуть слугувати там акумулятором пилюки під час моїх довготривалих відряджень.

Картонні коробки довелося відсунути в бік для того, щоб звільнити доступ до вікна, і тепер мені потрібно було скласти їх назад, поки онуки не влаштували в них тотальну ревізію. Одна з коробок виявилася набагато важчою за інші і дно, скріплене скотчем, не витримало. Її вміст глухими ударами розсипався по вкритій хідником підлозі з керамограніту. Тут були в основному важкі камені та кристали мінералів зі збудованих мною тунелів. Ще на першій будові в Кольменар- В’єхо в товщині гранітної гори нам потрапили на очі тріщина з друзами кристалів жовтуватого гранату, і з тих пір я занадився щоразу привозити додому найцікавіші екземпляри. З жовтня 2005-го минуло вже тринадцять років будівництва тунелів в самій Іспанії, а також в інших країнах Європи та Латинської Америки. Ми будували швидко, зазвичай, не затримуючись на одному місці більше двох років, тому я намагався обмежити себе лише одним сувеніром з кожного відрядження. Від одного продовгуватого, схожого на обломок сталактита, каменя все-таки відколовся шматок у вигляді вузької лопатки. Напевно, він був на самому дні коробки, і хоча циновка пом’якшила удар, та по ньому влупив зверху один із важких камінців. Я вже зібрався покласти його знову в коробку, коли мою увагу привернула іскра зі сколу. Так, ніби зблиснула грань кристала. Придивившись, я дійсно побачив, що під характерним для сталактиту буруватим напливом ховається великий

кристал гірського кришталю. Дивно. Я добре пам’ятаю звідки у мене ця штука...

 ***

 12-го січня 2009-го року. Провінція Валенсія, Королівство Іспанія.

Минуло вже три місяці, як ми почали будівництво нового тунелю в Альзірі біля Валенсії. В цілому проєкт передбачав перекидання води для зрошення з устя ріки Хукар у південні засушливі райони іншої провінції Аліканте і далі в Мурсію. Це був один із багатьох грандіозних проєктів центрального іспанського уряду, породження будівельного буму, що накрив країну в нульових роках. Тунелі повинні були послідовно проколоти обидва гірські пасма, що тягнулися перпендикулярно до морського берега. Ми починали на великій підготовленій площадці трохи вище лінії верхніх терас, до яких доходили рівні ряди плантацій апельсинових дерев.

Німецька тунельна машина Херренкнехт уже була змонтована та навіть втягнулася в гору на перші сто метрів, коли ми напоролися на першу перепону. Точніше, це була порожнина, або навіть просто тріщина в гірській породі шириною два метри і по вертикалі сягала до десяти метрів. На щастя, більша частина печери була вище рівня дна тунелю і тому для того, щоб створити надійний