Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

не було ні великих торговельних центрів, ні зон, надто щільно забудованих магазинами, заправними станціями, ресторанами та мотелями. Вивіски там мали відповідати суворим правилам. Крикливість, яскраві кольори, дуже грубі плакати заборонялися.

Тамтешнім мешканцям подобалося відчуття перебування в коконі. Вони могли скільки завгодно їздити до Нью-Йорка та з Нью-Йорка, але поверталися до захищеного існування, наче в «Алісі у Дивокраї». На позір нічого не відбувалося. Так їм і хотілося.

А тоді Лоїс Вілсон, одну з нових учительок початкової школи, звинуватили в сексуальному насильстві над десятирічною дівчинкою. Шкільне розслідування виявило ще три подібні випадки. Особисті дані та місцеві чутки свідчили про те, що Лоїс Вілсон — справжнісінька лесбійка. Вона винаймала будинок на околицях Блайсдейла разом із подругою, яка викладала іноземну мову в старшій школі поблизу, і жодна з них не зустрічалася з чоловіками й не мала з ними якихось стосунків.

Ніхто у фірмі «Бойл, Карлтон і Сесслер» не радів, що Кевін узявся за цю справу. Власне кажучи, він розшукав її сам, запропонувавши свої послуги Лоїс Вілсон, щойно почув про її проблему, а домовившись про роботу над справою, пригрозив піти з фірми, якщо хтось зі старших партнерів заборонить йому за неї братися. Його дедалі більше дратувала ця фірма, дратував її консервативний підхід до закону та напрямок, у якому, як він знав, піде його життя, якщо він посидить у ній ще. Це була перша в його кар’єрі драматична справа, перша справа зі змістом, перша справа, у якій він міг показати свою вправність і проникливість. Він почувався спортсменом, який нарешті опинився на важливому змаганні. Може, це й не Олімпіада, але принаймні щось більше, ніж турнір місцевої школи. Ця справа вже потрапила на шпальти центральних газет.

Окружний прокурор Мартін Бом одразу запропонував Кевінові домовленість, сподіваючись приховати цю історію від ЗМІ та уникнути розголосу. А найважливіше, підкреслив він, сподіваючись на співчуття Кевіна, — не тягти до судової зали дітей, змушуючи їх переживати цей жах ізнову. Якщо Лоїс визнає провину, їй призначать п’ять років умовно та консультації психолога. Її педагогічній кар’єрі, звісно, настане кінець.

Але Кевін порадив їй не приставати на ці умови, і вона погодилася. Тепер вона сумирно сиділа, опустивши погляд на складені на колінах руки. Кевін сказав їй, що слід видаватися не зухвалою, а травмованою страдницею. Вона раз у раз витягала носовичок і промокала собі очі.

Він навіть попросив її порепетирувати цю позу в себе у кабінеті, показавши їй, як зосереджено дивитися на свідків і з надією — на присяжних. Він записав її дії на відео й показав його, радячи, що робити з очима, як зачісуватися, як тримати плечі й рухати руками. Зараз візуальна епоха, казав він їй. Важливе все: знаки, символи, пози.

Повернувши голову, Кевін швидко позирнув на дружину Міріам, що сиділа в п’ятому ряду. Вона здавалася нервовою, напруженою, явно хвилювалася за нього. Вона, як і Сенфорд Бойл, радила йому не братися за справу, але Кевін зацікавився нею більше, ніж будь-чим іншим за свою трирічну адвокатську практику. Він говорив лише про неї, годинами шукав інформацію, розслідував, працював у вихідні, робив набагато більше, ніж вимагали договір та гонорар.

Він упевнено всміхнувся Міріам, а тоді різко розвернувся, майже як під дією пружини.

— Містере Корнблю, ви особисто опитали трьох дівчат у вівторок, третього листопада?

— Так.

— Вам розповіла про них перша потерпіла, Барбара Стенлі?

Кевін кивком підтвердив відповідь, ще не дочекавшись її.

— Так. Тож я запросив їх до себе в кабінет.

— Чи можете ви розповісти нам, як вони поводилися, коли прийшли?

— Прошу? — Корнблю насупився так, наче в нього спитали щось абсурдне.

— Яке запитання ви поставили дівчатам найперше? — Кевін зробив крок до присяжних. — Ви спитали, чи торкалася міс Вілсон їхніх сідничок? Ви питали, чи сунула вона руки їм під спідниці?

— Звичайно ж, ні.

— А що ж ви спитали?

— Я спитав їх, чи справді в них такі самі проблеми, які були в Барбари Стенлі з міс Вілсон.

— Такі самі проблеми? — на слові «проблеми» він скривився.

— Так.

— Отже, Барбара Стенлі розповіла подружкам про те, що нібито з нею сталося, і ці троє дівчаток розказали про аналогічний власний досвід, але жодна з цих трьох до того нікому про це не розповідала. Ви стверджуєте це?

— Правильно. Так я зрозумів.

— Доволі харизматична десятирічна дівчинка, — пожартував Кевін таким тоном, наче просто озвучив особисту думку.

Деякі присяжні підняли брови. Лисий чолов’яга в правому передньому кутку задумливо схилив голову набік і зосереджено подивився на директора.

Повернувшись до слухачів, Кевін побачив, що поважний на вигляд чоловік позаду тепер усміхається ще ширше й підбадьорливо киває. У Кевіна промайнула думка, чи то, бува, не родич Лоїс Вілсон — можливо, старший брат.

— А тепер, містере Корнблю, чи можете ви сказати суду, які оцінки Барбара Стенлі одержувала на уроках Лоїс Вілсон?

— Вона з труднощами навчалася на С.

— На С. А чи були в неї проблеми з міс Вілсон до цього?

— Так, — промимрив директор.

— Що кажете?

— Так. Її двічі відправляли до мого кабінету за відмову виконувати завдання та вживання лайливих слів на уроках, але…

— Отже, ви можете з упевненістю сказати, що Барбара не любила міс Вілсон?

— Протестую, ваша честь, — прокурор підвівся. — Адвокат підводить свідка до певного висновку.

— Прийнято.

— Перепрошую, ваша честь. — Кевін знову повернувся до Корнблю. — Повернімося до трьох дівчат, містере Корнблю. Чи просили ви кожну з них того дня у себе в кабінеті розповісти вам про пережите?

— Так, я подумав, що найкраще перейти до цього одразу.

— Ви маєте на увазі, що, поки одна розповідала свою історію, інші дві її слухали? — запитав він, скривившись, аби показати здивування.

— Так.

— Хіба це було доречно? Тобто знайомити дівчат із цими історіями… нібито пережитими…

— Це ж було розслідування.

— О, я розумію. Вам уже доводилося працювати з чимось подібним?

— Ні, ніколи. Саме тому це викликало такий шок.

— Чи повідомили ви дівчат, що, якщо вони щось вигадують, у них можуть бути серйозні неприємності?

— Звісно.

— Але ви були схильні їм вірити, правильно?

— Так.

— Чому?

— Бо всі вони говорили те саме, описували це однаково. — Корнблю був явно задоволений собою та своєю відповіддю, але Кевін