Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

спав, жадібно їв і нормально зростав його син, гадки не маючи про те, що вступає у світ без матері, що за його життя довелося заплатити її смертю. Річард знав: психіатри скажуть йому, що злитися на дитину природно, але психіатри нічого не знають. Просто нічого не знають.

Звісно, ненавидіти малого по-справжньому важко, а то й неможливо. У нього такий безпорадний і такий безневинний вигляд. Річард спробував умовити себе не злитися на нього, показавши собі шлях до колишнього здорового глузду спершу за допомогою логіки, а потім — своїх спогадів про Ґлорію та її дивовижно завзятий підхід до життя.

Але ніщо не діяло. Він передав дитину няньці, яка мешкала у квартирі, і тепер рідко питав про малого і лише вряди-годи на нього дивився. Річард ніколи не питав, чому його син плаче, і не цікавився його здоров’ям. Він просто став працювати далі, дозволивши роботі себе поглинути, щоб не так багато думати, не пам’ятати, не страждати більшу частину часу від почуття провини.

Робота стала такою собі дамбою, що стримувала реальність його особистої трагедії. Тепер же дійсність накрила його з головою спогадом про усмішки Ґлорії, її поцілунки, її захват, коли вона дізналася, що вагітна. Заплющивши очі, він згадував десятки моментів, десятки образів. Неначе переглядав домашнє відео у власній вітальні.

— Ми приїхали, сер, — промовив Харон.

Приїхали? Річард розплющив очі. Харон уже відчинив двері й стояв на тротуарі. Річард міцно взявся за портфель і вийшов з лімузина. Поглянув на Харона. Шофер і так на зріст понад метр дев’яносто — на кільканадцять сантиметрів вищий за Річарда, — а завдяки ширшим плечам і пронизливому погляду здається ще вищим, справжнім велетнем.

Річард на мить подивився на шофера й побачив у його очах знання. Чоловік мовчазний, проте засвоює все, що відбувається навколо нього, і має такий вигляд, наче прожив уже не одне століття.

Річард злегка кивнув, і Харон зачинив двері й повернувся на водійське сидіння. Річард провів поглядом лімузин, а тоді повернувся й увійшов до багатоквартирного будинку. Філіп, нью-йоркський поліціянт на пенсії, який охороняв будівлю вдень, визирнув з-за своєї газети, а тоді підскочив із табурета за столом у вестибюлі й витягнувся.

— Мої вітання, містере Джаффі. Я чув останні новини. Не сумніваюся, знову виграти справу було приємно.

Річард усміхнувся.

— Дякую, Філіпе. Усе гаразд?

— О, просто шикарно, містере Джаффі. Як і завжди, — відповів Філіп і звично додав: — На такій роботі, як моя, можна й постаріти.

— Так, — озвався Річард. — Так.

Він пішов до ліфта і з напругою відступив від дверей, коли ті зачинилися. Заплющивши очі, він згадав, як вони з Ґлорією вперше під’їхали до цієї будівлі, згадав її захват, згадав, як вона задоволено пищала, коли вони оглядали квартиру.

— Що я накоїв? — пробурмотів він.

Коли двері ліфта відчинилися на його поверсі, він різко розплющив очі. Річард постояв секунду в ліфті, а тоді вийшов і попрямував до дверей своєї квартири. Щойно він увійшов, з дитячої вийшла привітатися з ним місіс Лонгчемп.

— О, містере Джаффі. — Няньці всього п’ятдесят, але вона схожа на типову бабусю: зовсім сива, дебела, з м’якими карими очима та пухким обличчям. — Вітаю. Я щойно бачила новини. Заради них перервали серіал!

— Дякую, місіс Лонгчемп.

— Ви не програли жодної справи, відколи почали працювати у фірмі містера Мільтона, так? — запитала вона.

— Так і є, місіс Лонгчемп.

— Ви, певно, дуже пишаєтеся собою.

— Так, — сказав він.

— З Бредом усе гаразд, — повідомила вона, хоча він про це й не питав. Він кивнув. — Я саме готувалася дати йому пляшечку.

— Продовжуйте, будь ласка, — відповів Річард.

Вона знову всміхнулася й повернулася до дитячої.

Він поставив портфель, оглянув квартиру, а тоді неквапом пройшов вітальнею до патіо, з якого відкривався один з найгарніших краєвидів на Гудзон. Та він не став ним милуватися. Він ішов із цілеспрямованістю людини, яка завжди точно знає, куди прямує. Став однією ногою на шезлонг, аби спокійно поставити ліву ногу на стіну, а тоді підтягнувся, узявшись за чавунні перекладини. Далі одним швидким і граційним рухом сягнув униз, наче підтягуючи когось за руку, і, пролетівши вниз головою п’ятнадцять поверхів, упав на бруківку.

1

Двадцятивосьмирічний Кевін Тейлор відірвався від паперів, розкладених на довгому брунатному столі перед ним, і зупинився, удаючи, ніби серйозно про щось роздумує перед перехресним допитом свідка. Ці маленькі театральні жести виходили в нього самі собою. У них поєднувалися його акторський хист і знання психології. Драматична пауза між запитаннями та погляд на документи зазвичай вибивали свідка з колії. У цьому випадку він намагався залякати директора початкової школи Філіпа Корнблю, майже лисого п’ятдесятичотирирічного чоловіка, стрункого, темноволосого та блідошкірого. Він ледве сидів на місці, зціпивши на грудях руки та перебираючи довгими пальцями.

Кевін швидко поглянув на слухачів. Тут видавався доречним старий вираз «повітря — хоч ножем ріж» — так сильно відчувалося в повітрі їхнє очікування. Здавалося, усі затамували подих. У великі вікна блайсдейльського суду пролилося сонячне світло, і в залі раптом стало світліше. Наче якийсь освітлювач посунув перемикач. Не вистачало тільки вигуку режисера: «Мотор!»

Людей у судовій залі було повно, але Кевінів погляд зупинився на поважному на вигляд красивому чоловікові позаду, який пильно дивився на нього з такою теплою і гордою усмішкою, якої Кевін очікував би від рідного батька. Щоправда, цей чоловік був замолодий як на його батька. Йому, мабуть, трохи за сорок, подумав Кевін, і він здається дуже успішним. Знаючись на багатстві та стилі, Кевін упізнав його попелясто-сірий костюм у тонку смужку від Джорджо Армані. Він сам жадібно дивився на цей костюм, перш ніж купити той, у якому був сьогодні, — двобортний, із темно-синьої вовни. Купив він його в крамниці знижених цін удвічі дешевше, ніж коштував «Армані».

Незнайомець привітався з Кевіном легким кивком.

Тишу в судовій залі то там, то тут порушував різкий кашель. Судили Лоїс Вілсон, двадцятип’ятирічну вчительку п’ятого класу, за сексуальне насильство над дітьми в Блайсдейлі, маленькому населеному пункті в окрузі Нассо. Це було спальне передмістя; майже всі його мешканці їздили на роботу до Нью-Йорка. Блайсдейл, дуже схожий на село, був свого роду оазою з домівками заможних представників середнього класу та доглянутими територіями, чистими широкими вулицями, обсадженими червоними кленами та дубами, а також відносно тихою діловою зоною. Там