Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом вона зникла зі стіни. За хвилю була вже поруч. Я помітив жовтий блиск у її очах.
— Піду з тобою, якщо це не таємне завдання.
— То ходімо.
Ми рушили, і трохи згодом я запитав, чи все тихо.
— У нас — так, — відказала вона. — Та я чула, у місті нещодавно скоїли вбивство. Ваша робота?
— Ні. Ми були в місті, але мали інші справи. Де ти про це почула?
— Ночовій залітав. Ми трохи потеревенили. Він літав був за річку до міста. Якогось чоловіка пошматував хтось, ніби як винятково лютий пес. То я подумала про тебе.
— Ні-ні, то не я.
— Звісно, це не останній випадок, бо й інші теж полюють за інгредієнтами. Через це люди насторожаться, відтепер і до великої події вулиці патрулюватимуть ліпше.
— Мабуть. Шкода.
Ми дійшли до чернечої хати. Усередині заледве світилося.
— Працює пізно.
— Або дуже рано.
— Так.
Подумки я проклав шлях назад додому. Тоді повернувся й рушив навпростець полями до старої селянської садиби, де мешкали Морріс із Мак-Кебом. Сірохвістка не відставала. На небі з’явився надщерблений місяць. Хмари швидко плинули, а світло лоскотало їм черевця. Очі Сірохвістки засвітилися.
Дійшовши, я став у високій траві. Усередині були вогні.
— Теж працюють, — зауважила вона.
— Ви хто? — почувся з даху хліва Ночовіїв голос.
— Відповімо?
— Чом би й ні? — сказав я.
Вона назвалася. Я проричав своє ім’я. Ночовій злетів із сідала, облетів круг нас і нарешті приземлився.
— Ви одне одного знаєте, — відзначив він.
— Ми знайомі.
— Чого тут хочете?
— Хотів розпитати тебе за те вбивство в місті, — сказав я. — Ти його бачив?
— Лише згодом, коли труп уже знайшли.
— То ти не бачив, хто з нас за цим стоїть?
— Ні. Якщо це й справді був хтось із нас.
— Скільки нас тут, Ночовію? Можеш мені сказати?
— Не впевнений, що такими відомостями можна ділитися. На них можуть поширюватися мої заборони.
— Тоді, може, так за так? Ми перелічуємо тих, про кого знаємо. Якщо серед них є хтось, про кого ти не знаєш, ти, якщо можеш, називаєш нам когось, про кого не знаємо ми.
Він скрутив голову назад, щоби подумати, тоді сказав:
— Наче по-чесному. Це заощадить час нам усім. Дуже добре. Ви знаєте моїх господарів, я — ваших. Це четверо.
— Растов із Вапнюгою, — мовила Сірохвістка. — П’ятеро.
— Про них мені відомо, — відказав пугач.
— Старигань, котрий живе далі від нас край дороги, схоже, сповідує друїдизм, — сказав я. — Я бачив, як він збирає омелу старосвітським способом. У нього є приятель: білик Крутько.
— Он як? — зауважив Ночовій. — Про це я не знав.
— Старого звуть Оуен, — ствердила Сірохвістка. — Я за ними стежила. Це вже шестеро.
Ночовій мовив:
— Ось уже три ночі поспіль кладовищами нишпорить малий горбань. Бачив його, патрулюючи довкілля. Дві ночі тому я прослідкував за ним при місячній повні. Він поніс назбиране до великої садиби, що на південь звідси. На даху там безліч громовідхильників, а над будинком не вщухає гроза. Горбань віддав усе високому стрункому чоловікові, називаючи того «добрим доктором». Виходить, семеро. Чи навіть восьмеро.
— Покажеш нам, де це? — запитав я.
— Біжіть за мною.
Ми побігли і, здолавши чималий шлях, дісталися садиби. У підвалі горіло світло, але вікна були запнуті, і ми не побачили, що ж поробляє той Добрий Доктор. Та в повітрі витали численні запахи смерті.
— Дякую, Ночовію, — сказав я. — Знаєш ще про когось?
— Ні. А ви?
— Ні.
— Тоді, гадаю, ми квити.
Він здійнявся на крило й майнув у ніч.
Зіщулившись під вікном, я нюшив і прокладав лінії сюди від оселі Морріса й Мак-Кеба, звідси — до Шаленої Джилл, до нас, до Оуена, від Оуена — до інших... Усі ці риси було важко водночас утримати в голові.
Яскравий проблиск і рипіння з-за вікна змусили мене відстрибнути. За якусь мить-другу я почув запах озону і звук дикого реготу.
— Так, за цією місциною варто наглянути, — зауважила Сірохвістка зі свого імпровізованого сідала високо на поблизькому дереві. — А поки що — ходімо?
— Так.
Ми рушили назад, і я провів її аж до садиби Джилл (прикметник я відкинув з увічливості в присутності Сірохвістки), де й залишив кішку в півсні на стіні. Вернувшись додому, я знайшов ще один відбиток лапи.
6 жовтня
Нудно не було. Почувши зранку, як тріснуло дзеркало, я помчав до нього та здійняв пекельний гавкіт, не пускаючи плазунів на волю. Зачувши шарварок, Джек узяв свій повсякденний жезл і переніс їх усіх до іншого дзеркала — достоту як Жовтий Імператор[2]. Це дзеркало було значно менше, що, може, їх трохи провчить, але навряд. Як їм це вдалося — загадка. Найпевніше, завдяки тривалому тиску на якусь ваду. Добре, що вони мене бояться.
Джек пішов відпочивати, а я — надвір. Сонце сяяло крізь сірі й білі хмари; вітерці носили самі лише хрусткі аромати осені. Уночі я креслив був уявні лінії. Те, що я намагався зробити, набагато легше вдалося б Ночовію, Голці, ба навіть Крутьку. Наземному створінню тяжко уявляти місцевість так, як хотів я. Та я прокладав лінії від кожного з наших будинків до всіх інших. Результатом стала детальна схема, обмежена зовні, з перехресними променями всередині. Маючи такий креслюнок, я можу те, що іншим не до снаги. Схема була вимушено неповна, бо я не знав, де Граф, а ще міг досі не знати про якихось інших гравців.
Та й цього вистачало, щоб дивитися на ситуацію й так, і сяк, та ще й із досить високою точністю.
Я рушив.
Шлях мій пролягав через двір і поле на путівець, яким я й ішов певний час. Дійшовши туди, куди, за моїми розрахунками, мені було треба, я спинився. Обабіч росли великі старі дерева: кілька ліворуч, одне — праворуч, на протилежному узбіччі. На жаль, точка, що її я так ретельно вирахував на уявній мапі, лежала посеред дороги. І вона навіть не зласкавилася бути на перехресті.
Найближчий будинок був праворуч; я проминув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.
